Червонозаводський театр

1930-ті роки позначилися посиленням цензури та ідеологічного тиску, розгортанням репресій українських науковців і митців, забороною творчих спілок різних напрямів та впровадженням соцреалізму – єдино-можливого прогресивного стилю. Щоб уціліти й уникнути заборон митці були змушені пристосовуватись – виконувати державні замовлення.

Протягом 1933–1935 Михайло Бойчук разом із Василем Седлярем, Іваном Падалкою, Оксаною Павленко, Кирилом Гвоздиком та Марією Юнак виконав низку фресок для Червонозаводського театру в Харкові.

Ясна річ, вони мусили виконувати ідейно вивірені твори соцреалістичної тематики. Разом із Гвоздиком і Юнак, Бойчук виконав центральну фреску «Свято врожаю», що її загальний урочистий настрій увиразнено стилістичними засобами. Художники відмовилися від «шкідливих» візантійських та проторенесансних впливів, надаючи перевагу реалістичному малярству, що було зрозумілішим, доступнішим для загалу, а також шанувалося партійною верхівкою. У фресці не відчувається притаманного бойчукізму пластичного моделювання форм, оригінального просторового рішення. Акцент зроблено на ідеалізацію, типізацію образів, без зосередження на психології, внутрішньому стані героїв.

Єдиною рисою, яка нагадує про впізнавану манеру бойчукістів, є ритмічне зіставлення світлих і темних площин, як основи руху в композиції.
Колони селян зібралися на урочисту ходу, демонструючи багатий урожай, прославляючи колективізацію та радянську владу. Наголошує на цьому домінування червоного прапора – ключового елемента композиції. Значущим політичним маркером є підняті над натовпом портрети радянських вождів. На противагу цій тріумфальній «радісній» сцені, довкола оточеного червоноармійцями Харкова, «штрафні» села пухли й вимирали від Голодомору. Збереглося фото Бойчука поруч із картоном «Свято врожаю»: понура постать, засмучене лице, пронизливий погляд на глядача.

Іван Падалка створив для театру фреску «Відпочинок», а Оксана Павленко, яка працювала в Москві, але протягом 1933 – 1935 років приїздила в Україну і брала участь у розписах Червонозаводського театру, створила тричастинну композицію «Фізкультура і спорт».
Про фрески Оксани Павленко «Фізкультура і спорт» та «Дівчина-фізкультурниця» ми знаємо завдяки збереженим олівцевим ескізам. Художниця звертається до правильних вивірених пропорцій, об’ємності, сухого використання принципів академізму. Перед глядачем типовий соцреалістичний образ: масивна статична фігура з широкими плечима, чітко окресленими м’язами, відчутною тілесною силою. Індивідуальна стилістична мова мисткині відходить на другий план, поступаючись місцем ідейності, надмірній ідеалізації образів, позбавлених власних емоцій та внутрішніх суперечностей.

Виконуючи розписи Червонозаводського театру, бойчукісти пішли на вимушений естетичний компроміс, відмовившись від власних стилістичних засад. Однак це їх не врятувало. Їхні фрески у Харківському театрі, хоч і правильні за змістом, були визнані такими, що не мають жодної художньої цінності й підлягають знищенню. Тож розписи збили, а звинувачених у націоналізмі художників стратили у 1937 році або ув’язнили.