Відновлення бойчукізму

У 1929 мисткиня отримала запрошення викладати у Вищому художньо-технічному інституті в Москві, куди переїхала з України і де прожила решту життя. Попри всі життєві обставини і труднощі, вона прагнула зберегти зв’язок із мистецькими традиціями свого вчителя.

1930–1940-ві роки були складними для мисткині. Оскільки Павленко була бойчукісткою, то завжди залишалася під підозрою: їй не довіряли, проте від роботи не відсторонили. Як зазначає дослідник Юліан Савко: «Оксана Павленко жила і працювала у Москві, викладаючи в різних навчальних закладах та беручи участь у колективних роботах по створенню фресок на Всесоюзних сільськогосподарських виставках, а також в Урядовому палаці у Фрунзе (1936–1938) та на інших об’єктах. Спільною специфікою тих праць була офіційна тоталітарна ідеологія, яка сковувала великий творчий потенціал українки та не давала їй можливостей системно розвивати концепцію неовізантизму» [3].

У повоєнні роки Оксана Павленко намагалася відновити свої зв’язки з Україною: «Художниця часто спілкується зі співученицею по майстерні Бойчука, прикутою до ліжка Антоніною Івановою; красунею-полтавчанкою, давньою приятелькою В. Татліна, Анною Бегічевою; листується із сестрою дружини Бойчука – Ганною Налепінською-Печарковською з Варшави, друзями-бойчукістами Сергієм Колосом та Григорієм Довженком з Києва, Ярославою Музикою та Охрімом Кравченком зі Львова; мріє приїхати з персональною виставкою в Україну» [1].

Разом з іншими митцями, що належали до середовища бойчукістів, вона прагнула поновити пам’ять про Михайла Бойчука, про його ідеї в мистецтві. Зокрема вони посприяли розвитку інтересу шістдесятників до школи Бойчука, заохотивши жваву дискусію щодо її значення в історії українського мистецтва.

У 1970-х роках постать Оксани Павленко стала ключовою для відродження ідей бойчукізму серед нового покоління українських художників. Вона залишалася єдиною живою представницею першого випуску учнів , яка зберігала унікальні знання про принципи роботи майстерні, і прагнула передати їх молодим митцям, котрі хотіли осмислити і засвоїти традиції українського монументалізму.

Найважливішою подією у цьому процесі стала поїздка до Оксани Павленко групи художників і мистецтвознавців у середині 1970-х років, організована Феодосієм Гуменюком. «…21 квітня 1976 року, разом із Феодосієм Гуменюком та Олегом Сидором відвідали Оксану Трохимівну Павленко. Останню, якщо не рахувати Гвоздика, що покинув мистецтво, відсидівши 20 років, з 1936 по 1956. Останню живу художницю із групи Бойчука (…). Прийняла нас з великою радістю і щирістю, незважаючи на свої 80 років і хворобу, недавно перенесла операцію очей на одному оці, зовсім не бачить, а на друге дуже погано. У свої 80 років має прекрасну пам’ять, жвава, енергійна і оптимістично настроєна…», — згадує художник Олександр Мельник [2].

Оксана Павленко стала їхньою неофіційною і неформальною наставницею, таємно передавши художникам роздруки з детально розписаним принципами школи Михайла Бойчука, ймовірно, записані художником-бойчукістом Іваном Липківським. Саме ці записи посприяли інтересу молодих художників до естетики бойчукізму, прагненню збагати нею власну творчість.

Важливою складовою впливу Оксани Павленко на нове покоління стала особлива атмосфера їхніх зустрічей, яка дозволяла митцям відчути зв’язок із майстернею 1910–1920-х років. Зі спогадів Олександра Мельника дізнаємося, що в квартирі Оксани Павленко на стіні висів портрет Михайла Бойчука, зберігалися роботи бойчукістів, книжки, спогади, фрагменти декоративних мотивів.

Спілкування з Оксаною Павленко спонукало художників звернутися до національних художніх традицій. У гравюрних циклах Феодосія Гуменюка, декоративно-площинних композиціях Олександра Мельника, монументальних проєктах Олександра Івахненка виразно простежується принцип ритмічного упорядкування форми, на якому наголошував Михайло Бойчук і який докладно пояснювала Оксана Павленко.

У творчості митців з’являються властиві для бойчукізму мотиви народного мистецтва, поєднання його з художніми елементами попередніх епох, зокрема – сакральним візантійським і давньукраїнським мистецтвом. Стилістиці їхніх творів притаманна схильність до площинності, масивності форм, що, у поєднанні з мінімалізмом художніх засобів та униканням випадкових деталей, надає композиції монументального характеру. Доповнено це і ритмікою кольорових площин, що увиразнює роботу, надаючи їй довершеності.

1970-ті роки — новий етап боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Період «відлиги» завершився, повернулися арешти, переслідування та репресії діячів української культури. Не дивно, що під підозру потрапили й молоді художники, які проявили інтерес до бойчукізму. Але тиск і загрози не зламали митців: вони не відмовилися від своїх інтересів і продовжували мистецькі пошуки, заради осмислення і поширення бойчукістських ідей, відтак зберігали тяглість української мистецької традиції.

Література:

1. Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. Київ: Майстерня Книги — Оранта, 2010. С. 400 з іл.

2. Мельник О. Інтерв’ю

3. Савко Ю. Оксана Павленко та Україна: маловідомі сторінки біографії художниці // Народознавчі зошити. – 2023. – № 3 (171). – С. 719–730.