Піскорська Єлизавета Володимирівна

Роки життя: 06.10.1903, м. Ніжин на Чернігівщині – 04.11.1978, м.Київ.

Сестра українського мистця-символіста Костянтина Піскорського.

Учениця

Майбутня художниця Єлизавета Піскорська народилася в повітовому містечку Ніжині на Чернігівщині, в родині професора всесвітньої історії Володимира Піскорського, який викладав у Київському університеті Св. Володмира, в Казанському університеті, а також був членом-кореспондентом Академії наук та мистецтв у Барселоні.Закінчивши київську жіночу «гімназію Дучинської», Ліза Піскорська працювала вчителькою малювання у передмісті Києва. Водночас, протягом 1916-1917 років вана була вільною слухачкою філософічного факультету Київського університету Св. Володимира. На лекціях-диспутах видатного українського ученого і перекладача Миколи Зерова вона спілкувалася з молодими літераторами Гео Шкурупієм, Григорієм Косинкою, Павлом Тичиною. Ліза писала вірші, малювала орнаментальні композиції, а також коротко відвідувала заняття у Федора Кричевського та Вадима Меллера в УАМ.

Студентка

На початку 1920 року, за порадою старшого брата, художника Костянтина Піскорського і рекомендацією шкільного інспектора й художника Василя Чалієнка, Єлизавета Піскорська вступила на робітничі підготовчі курси при Академії мистецтва, розташовані в невеликому дерев’яному будиночку № 2 на Бульварно-Кудрявській вулиці.

Пізніше художниця згадувала: «Там я познайомилася з С. Г. Колосом, який викладав на цих курсах. Саме тоді я вперше зіткнулась з “бойчукізмом”, в дусі якого викладав С.Колос». Якраз Сергій Колос рекомендував Лізу Піскорську і Оленку Сахновську до вступу в Українську Академію Мистецтва – в майстерню монументального малярства професора Михайла Бойчука. Поетичну натуру юної Лізи Піскорської вразив вечір-прийняття молодих учнів у лави студентів-бойчукістів, яке організував їхній учитель – Сергій Колос.

Здобуваючи освіту в майстерні монументального малярства, Єлизавета Піскорська, як і інші студенти, пробувала свої сили у виконанні творчих робіт. До нашого часу збереглися її рисунки: «Кінь на пасовиську» (1922), «Сільський пейзаж», «Сидяча жінка» (1922-1923), в яких виразно прочитуються композиційно-мистецькі настанови професора Михайла Бойчука.

Восени 1923 року, через тиск життєвих обставин, студентка змушена була перейти в майстерню Василя Кричевського – в Інституті пластичних мистецтв, себто реорганізованій УАМ. З цього періоду зберегелася її робота «Портрет І. Тригуба» (1924-1925).

Проте невдовзі, як згадувала донька художниці Олена Новікова, «за дворянське походження була звільнена з інституту… Під час репресій мусила лізти в інститут через вікно і слухати лекції».

Втім, 1927 року Піскорська стала членом АРМУ і змогла повернутися до навчання. На поліграфічному факультеті КХІ, вона опанувала техніку деревориту у професора Софії Налепінської-Бойчук і почала займатися книжковою графікою. Темою дипломної роботи стало оформлення книги Олександра Стешенка «Чай». Зрештою, 16 травня 1930 року Єлизавета Піскорська отримала диплом з кваліфікацією «художник – інженер – поліграфіст».

Учителька

Донька художниці згадувала: «Переслідування Вчителя – М.Бойчука, особистість якого справила на неї сильне враження, “за формалізм”, травмувало дівчину. В її щоденнику знаходимо запис: “Застрелен каждый миг. На лицах людей ужас…”».

Тяжко переживаючи цькування і репресії бойчукістів, Єлизавета Піскорська в розпачі знищила майже всі свої живописні роботи й графічні аркуші. Вона також прийняла принципове рішення: коли малювати так як навчав улюблений Вчитель немає можливості, вона не зраджуватиме принципів його Школи й повністю відмовляється від творчої роботи. Натомість Єлизавета Піскорська обрала шлях художника-педагога, працюючи у київських школах.

У 1936 року в Києві відкрили Палац піонерів та школярів, у якому довелося вчителювати Єлизаветі Піскорській. Вона очолила студію образотворчого мистецтва і працювала там до пенсійного віку. Можемо лише уявити, що могла відчувати талановита мисткиня, споглядаючи утиски української культури, усвідомлюючи втрати і тримаючи в серці ліричні спомини про роки навчання в майстерні Михайла Бойчука. Ці спогади, як найсвітліше й найдорожче, що залишалося прихованим упродовж десятиліть, були опубліковані вже після відновлення української державності.

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 201.

Життя в мистецтві. Художниця В.І. Бура-Мацапура / Упорядник Мацапура Т.М. – Київ: Пульсари. – 2014. – С. 143.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги: Оранта. – 2010. – С. 204 – 207.

Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Автори вступних статей М. Шкандрій, Л. Ковальська, Н. Присталенко. – Київ: НХМУ. – 2010 – (2012). – С. 210 – 211.

Піскорська Є. Навчаючись, я пережила кілька реорганізацій вузу / Українська Академія Мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. Випуск 1. – Київ – 1994. – С. 107 – 109.

Піскорська Є. Спомини про навчання // Архіви України. – Київ. – 2003. – № 4 – 6. – С. 99 – 113.

Рубан В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ – начала ХХ века. – Киев – 1990. – С. 153 – 205.

Prystalenko N. Jelyzaveta Piskorska: A Rediscovered “Boichukist” // CIUS. Journal of Ukrainian Studies. Vol 25. Issue 1–2. pp. 174 – 190.