Червонозаводський театр у Харкові

Тридцяті роки – складний і трагічний період для Михайла Бойчука та його учнів: і в державотворчому Києві, і в новій пролетарській столиці – Харкові.

Наприкінці 1933 р. відбувся пленум Оргбюро Спілки художників і скульпторів УСРР, на якому нищівній критиці було піддано Михайла Бойчука та його школу, прирівнюючи творчий метод бойчукізму до формалізму і націоналізму.  Державний терор, що розгортався на початку 1930-х років, ясна річ, впливав і на Михайла Бойчука, і на учнів його школи.

Іван Падалка намагався ухилитися від цих звинувачень, працюючи над  ілюструванням творів світової класики – творів «Черниця» Дені Дідро та «Історія життя пройдисвіта» Франсіско де Каведо Вільєгаса (1933).

Василь Седляр, не витримуючи ідеологічного тиску, почав змінювати свій стиль, посилюючи в ньому риси станковізму й образності соцреалізму.

Бойчукісти пробували відповідати політичним вимогам – творити у річищі соцреалізму. Одна із останніх спроб пристосуватись була в Харкові – у 1933-1935 роках. Там почалася найграндіозніша за розмахом праця  бойчукістів – монументальне оформлення новозбудованого Червонозаводського театру. Поряд із Бойчуком працювали його учні – визнані майстри монументальних розписів: Василь Седляр, Оксана Павленко, Кирило Гвоздик, Марія Юнак. Сам Бойчук, разом із Кирилом Гвоздиком та Марією Юнак, виконав велику фреску «Свято врожаю» у тріумфально-динамічних формах «сталінського неокласицизму». На противагу цій «радісній» сцені, довкола оточеного червоноармійцями Харкова, «штрафні» села пухли й вимирали від Голодомору. Збереглося фото Бойчука поруч із картоном «Свято врожаю»: понура постать, засмучене лице, пронизливий погляд на глядача.

Іван Падалка створив для театру фреску «Відпочинок», а Оксана Павленко, яка працювала в Москві, але протягом 1933 – 1935 років приїздила в Україну і брала участь у розписах Червонозаводського театру, створила тричастинну композицію «Фізкультура і спорт».

«Я заготовила ескізи… – і поступово, їздячи з Москви, восени 1934 року закінчила свою фреску,  – згадувала Оксана Павленко. –  А будинок був ще не готовий, вікна не вставлені…, було дуже холодно і вогко, протяги дикі…, а ще й темно. Лампочка на тисячу ват, – от я очі свої там і лишила..».

Василь Седляр створив для фойє театру фреску «Індустріалізація», проте це не врятувало його, як і Бойчука та Падалку від розправи.

Після арешту Михайла Бойчука у 1937 році, в редакційній статті харківського журналу «Малярство і скульптура» наголошувалося, що «внаслідок послаблення більшовицької пильності прямі агенти фашизму Бойчук, Седляр, Падалка могли впродовж багатьох років вести свою злочинну роботу диверсантів і шпигунів, прикриваючись машкарою радянських художників. Ці підлі вороги не були викриті самою художньою громадськістю…, аж до того часу, поки органи пролетарської диктатури не спіймали їх “на гарячому”».

Тож Михайла Бойчука, як і «учасників націоналістично-фашистської організації» Івана Липківського, Івана Падалку, Василя Седляра, розстріляли і вирішили, що їхні твори «ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню».