Михайло Бойчук потрапив у Париж як стипендіат митрополита Андрея Шептицького і мав навчатися в офіційній Академії Мистецтв. Однак обрав інший шлях – протягом 1908–1910 років він студіював мистецтво у приватній Академії Рансон – у майстерні Поля Серуз’є.

«Нині я ступив на паризьку землю…», – цими словами починається лист молодого мистця до мецената, митрополита Андрея Шептицького, датований 13 квітня 1907 року. Паризький період у житті Михайла Бойчука тривав упродовж 1907–1910 років і позначився інтенсивними контактами із представниками різних культур і мистецьких напрямів. Проте українська ідентичність Бойчука відобразилася і на середовищі, яке він формував навколо себе, і на його діяльності. Він був одним із фундаторів Української громади в Парижі, за словами Євгена Бачинського, «свідомим українським патріотом». В листопаді 1909 року Бойчук, разом із співдоповідачем, Миколою Касперовичем, підготував і виголосив для членів Української громади в Парижі науковий реферат про історію та розвиток українського мистецтва.

У Паризькому Луврі, Михайло Бойчук мав нагоду бачити картини Чімабуе, Джотто, Фра Анжеліко, Паоло Учелло. Тож його уподобання поєднувалися з інтересом до новітніх авангардних експериментів притаманних експресіонізму, фовізму, кубізму, футуризму.

Разом з художниками Левом Крамаренком і Андрієм Тараном, Бойчук поселився у мебльованих кімнатах третього поверху будинку № 9 по вулиці Кампань Прем’єр (Campagne Premiere), де мешкали художники і поети новоприбулої богеми, про що свідчить меморіальна таблиця при вході до будинку. На жаль, про Бойчука і художників його спільноти нема й слова.

У 1902 році тут оселився український художник, потретист і пейзажист Модест Сосенко – один із перших стипендіатів митрополита  Шептицького, а 1907 року сюди з Одеси приїхав Володимир  Іздебський – організатор двох знаменитих міжнародних Салонів. Саме тут, із мешканців, які були студентами з різних країн, навколо українця Михайла Бойчука, сформувалося самобутнє мистецьке середовище, що перетворилося на його школу під назвою «відновлення візантійського мистецтва».

Ігноруючи офіційну Академію мистецтв у Парижі, де мали би відбуватися його студії, Михайло Бойчук відвідує клас професора Поля Серуз’є в Академії Рансон, що вирізнялася і демократичністю навчального процесу, і неординарним студентським середовищем.

Ба більше, у власній кімнаті, що перетворилася на майстерню, 1909 року Михайло Бойчук організовує експериментальну школу Renovation Byzantine, іменовану «відродження візантійського мистецтва» або «неовізантизм», членами якої стали Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене, Яніна Леваковська, Гелена Шрамм (Шраммувна), Євген Бачинський та Йосип Пеленський.

Бойчук аналізував тенденції загальноєвропейського художнього процесу і  водночас був носієм української ідентичності – чутливим до народного, наївного мистецтва попередніх епох й до модерної національної традиції.

На Осінньому Салоні 1909 року Бойчук експонував кілька своїх творів («Жінка з гусками», «Жіночий портрет»), мальованих a la tempera й істотно відмінних від інших полотен виставки. А вже у квітні 1910 року – на виставці в Салоні Незалежних – були експоновані вісімнадцять творів темперного малярства Бойчука, Касперовича та Сегно під гаслом Renovation Bizantine. Серед двох тисяч експонентів група «неовізантистів» привернула увагу паризької богеми, а тамтешні критики зазначали: «вони знаменито продовжують напрямок старих іконописців, тільки ж їхні твори – сучасні».

Молодих мистців запросили у членство «Міжнародного Союзу митців і письменників». Гійом Аполлінер проаналізував творчі експерименти молодої групи, вказавши, що «…вони подорожують сторіччями і почуваються родичами Джотто і Чімабуе». Самобутність їхніх творів відзначала преса французька (Le Journal, Paris – Journal, Jil Blas, L’Intrasigent, Democratie sociale), польська (Nowa gazeta, Odrodzenie, Kurjer Warszawski, Literatura i sztuka), та українська (львівська газета «Діло»).

Львівська газета «Діло» вмістила розлогу рецензію, в якій описано і загальну атмосферу виставки, і самобутність українських митців-учасників: «…десь в куточку пригорнулися й твори наших українських малярів під назвиськом школи “Відродження візантійського мистецтва”. Поки що три наші художники Михайло Бойчук з Теребовльщини, Микола Касперович з Чернігівщини та панна Софія Сегно вперше після років праці свідомо вирушили в бій зі старими поглядами на самі підвалини всесвітнього сучасного мистецтва. 18 невеличких картин сміливістю і оригінальністю в трактуванні барв і ліній звертають на себе загальну увагу. Очі усіх мимоволі спиняються і здивовано порівнюють: як далекі ці маленькі і скромні малюнки і виглядом, і заложеною в них ідеєю від тої кількості різної крикливої і безідейної мазанини, що наввипередки одна перед одною гониться за екстравагантними, гостренькими темами!..»

Саме творча атмосфера Парижа спонукала Бойчука обрати концептуальну орієнтацію і на «відродження візантійського мистецтва», і на українську культуру середньовіччя, а головне – поєднувати їх із новітніми мистецькими напрямами початку ХХ століття.

1906 року Михайло Бойчук, як стипендіат митрополита Андрея Шептицького, вступає до Мюнхенської академії мистецтв, заснованої 1808 року, яка від середини XIX століття стала одним із найвідоміших мистецьких навчальних закладів Європи – осередком, що  об’єднував славетних художників-пейзажистів та одним із центрів формування європейського модернізму.

Столиця Баварії Мюнхен, з його Старою і Новою Пінакотеками (Alte und Neue Pinakothek), в яких зберігались першокласні твори світового мистецтва, славилась як «німецькі Афіни». На зламі століть молодих мистців з різних куточків Європи сюди притягувала тодішня система професійної освіти, більшою мірою суголосна новому сприйняттю світу молодою генерацією майстрів та їхнім прагненням втілити це нове відчуття у модерних мистецьких формах. Саме в Мюнхені 1896 року було засновано журнал Jugend від назви якого пішла назва стилю Jugendstil. У Мюнхенській академії мистецтв і приватних художніх школах були добре знаними і популярними молоді німецькі мистці – Арнольд Беклін, Макс Клінгер, Франц фон Штук.

Ясна річ, перебуваючи у Мюнхені, Бойчук оглядав експозицію Старої Пінакотеки, де містилися твори Джотто, Фра Анжеліко, Фра Філіппо Ліппі, Ботічеллі та інших майстрів Проторенесансу, що вплинуло на його подальші творчі пошуки.

Підвищення свого професійного рівня у Мюнхені Михайло Бойчук пов’язував, як пише мистецтвознавиця Людмила Соколюк, із навчанням в одного із двох  професорів Мюнхенської академії – Гетеріха або Ціоля. Проте перший тоді перебував в Італії, а Ціоль запропонував чекати до осені. За порадою Модеста Сосенка, Бойчук розпочав навчання у професора Марра.

Проте сама Академія і заняття в ній не викликали у Бойчука особливого захоплення, бо, за його словами, там «малярі світять тонами і кольорами, розсіяними в образі, як дорогоцінне каміння», і лише старі професори «непогано рисують і добре дошукуються форми, а малюють брудно», що дуже небезпечно для учнів, бо це «помимо їх свідомости послаблює напруження в напрямі барви».

На думку Бойчука, лише Гетеріх розуміє колір, а Штук, «вміє використовувати декоративні засоби в образі, – він лінії, як звуки музичні, приємно сплітає, – решта безсилі, перестарілі».

Зорієнтувавшись у середовищі Мюнхенської академії, Михайло Бойчук доходить висновку: якщо малюнку можна навчатись у Мюнхені, то «для знайомства з найновішими досягненнями живопису необхідно їхати в Париж».

Окрім того, освітньо-творчий процес у Мюнхені перервала мобілізація і служба в австрійському війську в Далмації.  Тож відбувши службу у війську, 1907 року Михайло Бойчук не повертається навчатися до Мюнхена, а вирушає до європейської мистецької Мекки – Парижа.

1899 року Михайло Бойчук приїхав у Краків – місто, не лише насичене давньопольськими і давньоукраїнськими історико-культурними пам’ятками, а й сповнене естетичного та інтелектуального розмаїття, притаманного  європейській культурі кінця XIX – початку XX століття.

Бойчук вступив у Краківську академію мистецтв, де його викладачами були художники Флоріан Цинк та Юзеф Унєжиський. Найвизначнішим учителем молодого Бойчука став знаменитий польський жанрист і пейзажист Леон Вичулковський.

Завдяки своїй відкритості й інтересу до культур інших народів, Михайло Бойчук тісно спілкувався «з цвітом польської творчої інтелігенції і мистецької еліти, яких об’єднувала романтична концепція  жертовного служіння мистецтву», представниками «Молодої Польщі» Станіславом  Виспянським і Тадеушем Міщинським, а також – із творцем романтичного «закопанського стилю», архітектором Станіславом Ігнаці Віткевичем.

Окрім студій і контактів із польським мистецьким середовищем, Бойчук зблизився з українцями, які навчалися або працювали у Кракові. Він познайомився з професором української мови і літератури Яґеллонського університету Богданом Лепким та зі студентом медицини, а пізніше відомим письменником – Василем Стефаником. Разом вони входили до «Української громади» – спільноти студентської молоді, що навчалася у Кракові.

Період студіювання у Кракові був досить насичений. Відтоді збереглися деякі творчі роботи студента Бойчука: перший підписаний і датований 1900 роком малюнок «Мати, яка дає пити дитині» з «Кухарської книги» краківської кав’ярні Юзефи Кручинської, а також олійні полотна, датовані 1904 роком: «Богоматір з дитиною», портрети Стефана Жеромського і Адама Жеромського.

Свідченням того, що малярські здобутки молодого Бойчука заслуговували на увагу мистецтвознавців була стаття Івана Труша «Опис виставки», опублікована у Львові – в «Артистичному віснику» 1905 року.

1904 року Бойчук завершив навчання у Краківській академії зі срібною медаллю. Прикметно, що золотою медаллю того року не нагородили нікого, а другим срібним медалістом був видатний польський художник Казимир Сіхульський.

Інтенсивний навчальний і творчий процес у Кракові, вивчення культурного спадку, а також – обмін ідеями і новітніми мистецькими концепціями, справили істотний вплив на формування художнього мислення Бойчука і його практичних підходів до втілення творчих задумів.

Інтерес Михайла Бойчука до ікони виник завдяки першому мистецькому досвіду,  пов’язаному з творчістю Юліана Панькевича, який експонував свої роботи на виставці 1898 року у Львові та вперше «одягнув» християнських святих в українську вишиванку.

Впродовж 1898 – 1899 років, Михайло Бойчук навчався у приватній художній школі Юліана Панькевича, а влітку й восени 1899 року разом із вчителем побував у Віденській академії мистцтва, де «працював беоплатно у Віденській приватній школі якогось маляра і трохи вже знав німецьку мову».

Романівка – мальовниче село, що зручно вмостилось неподалік Тернополя,  поміж розлогих верболозів на стрімких пагорбах Теребовлянщини. Звичайне галицьке село із частково збереженою бруківкою гостинця і квітучими садами. Неглибока річечка Гнила Рудка в’ється довгою стрічкою і, розділяючи село на дві половини, впадає у річку Серет.  Як майже всі села Галичини, село Романівка, пережило і монгольські  набіги, і турецькі навали, і польських осадників, і комуністичне «визволення».

Вперше Романівка згадується у документах Королівства Польського 1471 року. А вцілілою матеріальною пам’яткою минулого є мурована церква Воздвиження Чесного Хреста, споруджена архітектором Францішком Павліковичем 1842 року коштом графа Йозефа Старжинського – власника навколишніх земель.

У 80-х роках ХІХ століття коштом громади була збудована сільська чотирикласна школа, де вчителював Йосиф Ковальський. Саме він порадив  Левонтію Бойчуку віддати сина Михайла до вищої мистецької школи у Львові й подав невеликий допис у львівську газету «Діло». На допис відгукнувся мистець Юліан Панькевич, «що започаткував у Львові «товариство для розвою Руської штуки», який запросив у товариство  Михайла Бойчука.

1902 року в селі було засноване відділення Товариства «Просвіта», читальня якого розміщувалась у приватному будинку селянина Ярослава Кораля.

Під час Першої світової війни, у серпні 1914 року, Тернопільщина опинилася під владою Російської імперії. Відтак у Романівці закрито читальню, спалено українські книжки, а родину Кораля депортовано у Сибір.

У Романівці народилися видатні художники-монументалісти, основоположники українського мистецького напряму – брати Бойчуки: Михайло (1882 – 1937) і Тимофій (1896 – 1922), а також – відома політична діячка Ярослава Стецько (з дому – Музика, 1920 – 2003). Це вказано на двох меморіальних таблицях, розташованих на стіні місцевої школи після відновлення незалежності України. 1992 року в центрі села встановлено пам’ятник Михайлові і Тимофієві Бойчукам (скульптор Богдан Рудий).