Юнак Марія Іванівна

Роки життя: 15.02.1902, м.Київ – 01.08.1977, м.Київ

Дружина архітектора Марка Годованюка (? – ?), мати архітектора-реставраторки Олени Годованюк (1929 – 2023).

Освіта

Уродженка Києва Маруся Юнак закінчила з відзнакою гімназію ім. Св. княгині Ольги, а 1920 року вступила до Української академії мистецтва, де одразу була зарахована в майстерню монументального малярства професора Михайла Бойчука.
Київська мистецтвознавчиня Валентина Рубан так описувала роки навчання: «Атмосфера Академії мистецтв, яскрава колоритна особистість вчителя…, можливість дізнаватись надзвичайно багато про історію і мистецтво народів світу, кожен день відкривати для себе щось нове у законах творчості, окрилювали, примушували не помічати голоду, тяжкого часу боїв та нападів банд. Бойчук, сам глибоко відданий мистецтву, наділений блискучим даром організатора і педагога, підкоряв молодь полум’яними проповідями присвячувати мистецтво народу, творити для нього красу».
Через два роки, після реорганізації Академії, вона продовжила навчання в Інституті пластичних мистецтв (1922-1924), а потім – у Київському художньому інституті, який закінчила у 1927 році.
Марія Юнак згадувала в «Автобіографії», що до саду біля одноповерхового будинку на Татарці, де проживав професор, «Михайло Львович часто запрошував декількох студентів…, показував цікаві книги, аналізував художні твори, переглядав наші ескізи».
Для учнів Бойчука будинок на Татарці був не лише місцем зустрічей з улюбленим Вчителем та його друзями, а й аудиторією і рисувальним класом, а іноді й житлом. Оксана Павленко і Марія Юнак тепло згадували ці чудові часи на «світлому острівку» у Києві тих неспокійних часів.
На початку 1920-х років багатьом студентам доводилося не лише вчитися, а й працювати, тож Марія Юнак спершу влаштувалася у поштову контору, а з лютого 1922 року – секретарем-друкаркою у Інституті пластичних мистецтв. Ректор Інституту Іван Врона часто підкреслював, що у нього друкарка «вищої категорії і з вищою освітою».
Навчання й роботу для «виживання» працьовита Маруся Юнак зуміла поєднати з творчою працею. Вже восени 1921 року вона взяла участь у другій звітній виставці Академії мистецтва, представивши твори «Дівчина в хустинці» та «Казка». На думку дослідниці її творчості Валентини Рубан, можна припустити, що Марія Юнак брала участь «в оформленні Київського оперного театру до перших революційних свят та Всеукраїнського з’їзду представників волосних виконкомів весною 1921 року, а також у створенні серії портретів діячів кооперативного руху для Київського кооперативного інституту». За спогадами Григорія Довженка, художниця також брала участь в оформленні українського павільйону на Першій сільськогосподарській виставці СРСР у 1923 році.

Праця

У 1927 році Марія Юнак завершила навчання, але диплом захистила лише 1929 року, бо «разом із групою старших учнів» виїжджала до Одеси, де під керівництвом професора Бойчука всі працювали над розписами Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані. На торцевій стіні клубного залу Марія Юнак виконала портрети Тараса Шевченка та Івана Франка, що «вписувались у загальний ансамбль розписів».
Окрім розписів в Одесі й захисту диплому, це був час персональних змін – Марія вийшла заміж за архітектора Марка Годованюка і 1929 року народила доньку Олену.
Після захисту диплому Марія Юнак залишилася асистентом професора Михайла Бойчука, в майстерні якого працювала до 1932 року. Вона відчула смак педагогічної праці, можливість частішого спілкування з Учителем. На заняттях зі студентами її улюбленою приказкою стала фраза: «Майте на увазі, щоб зробити просто, треба робити разів зо сто».
Проте загрозливо насувалися зміни початку 1930-х років.
Після сумнозвісної «мистецької постанови» 1932 року, коли ім’я Бойчука «викликало косі погляди», фрески з інститутськими експериментами були заштукатурені, а Федір Кричевський став визначним авторитетом «соціалістичного реалізму» та «стукачем совєтського режиму», восени 1934 року бойчукістку Марію Юнак звільнили з роботи в КХІ.
Проте у 1935 році її запросили до участі в розписах Червонозаводського театру в Харкові. Нині невідомо, в яких фресках брала участь Марія Юнак, але це були останні спроби пристосувати царину монументального малярства до нових політичних вимог як бойчукістів у цілому, так і мисткині. А вже через рік їх усіх оголосили «ворогами народу.

Доля

Завершувався 1937 рік. Михайла Бойчука і його найближчих учнів уже не було в живих, киян Онуфрія Бізюкова, Кирила Гвоздика й Охріма Кравченка – репресовано, Антоніна Іванова, Оксана Павленко, Мануїл Шехтман та Олена Сахновська, щоб уціліти, перебралися в Москву, Сергій Колос – у Ленінград, а решта – не знати де.
І хоча сталося так, що Марія Юнак уникла долі свого Учителя і старших колег, проте її життя не оминула страшна тінь репресій, що випали на долю бойчукістів, які залишились у Києві. Звинувачення у націоналізмі й формалізмі вплинули на те, що мисткиню не прийняли до Спілки художників, вона не отримувала «перспективних і грошовитих» замовлень, її ім’я не увійшло ані в Історію українського мистецтва, ані в «Словник художників України».
Однак найстрашнішим для неї було те, що її – художницю-монументалістку – не допускали до участі у фрескових розписах, про які вона мріяла все своє життя. Тож Марія Юнак залишилася в цілковитій самотності. Зв’язок з друзями було перервано, листи писати небезпечно, адже вони були бойчукістами. Художниця була змушена змінити мистецьку манеру, взялася за виконання графічних проектів у видавництвах «Мистецтво» і «Молодий більшовик».
Під час окупації Києва німцями працювала поденно на городах, малювала вивіски, а коли відкрили художній Салон, малювала етюди для продажу.
Після війни, у березні 1947 року, за допомогою давніх друзів, зокрема – Григорія Довженка, їй вдалося влаштуватися «художником-автором» в Інститут монументального живопису і скульптури Академії архітектури УРСР. Там Марія Юнак створила низку «станкових» фресок («Голова дівчинки» (1948), «Зварювальниця» (1968), «Заочниця» (1969), оскільки до монументальних розписів її, бойчукістку, все ж не допускали, а також низку ескізів розписів, що їх не вдалося здійснити («Сум», «Жінка в саду», «Жіночий портрет» (1968-1972).
Однак спроба вступу до Спілки художників УРСР завершилася крахом: бойчукістці Марії Юнак відмовили з єзуїтською хитрістю – через «відсутність монументальних робіт».
Художниця відшукала своїх давніх знайомих, листувалася з подругами Антоніною Івановою, Вірою Кутинською та Євгенією Овсієнко. В цих листах – спогади про Вчителя та його учнів, творчі поради, розповіді про окремих художників, моральна підтримка одна одної. «Будьте здоровенькі, Марусечко, смотрите веселей. Выше голову, еще повоюем на этом свете…», – писала в останньому листі Антоніна Іванова, яка померла у серпні 1972 року. Смерть старшої товаришки, людини, діяльної, попри тяжку хворобу й до кінця вірної принципам мистецтва бойчукізму, тяжко вразила художницю. Так «обірвалась одна із останніх міцних ниток, що довгі роки зв’язувала Марусю Юнак з минулим, вселяла у неї віру і оптимізм».
Останньою творчою роботою художниці, яка принесла їй радість творення, стали чотири фрески метрового розміру під назвою «Пори року», що були виконані у 1975-1976 роках на стінах дачного будинку її давньої подруги Віри Кутинської – в Тарасівці біля Києва.
Саме у неї, товаришки з років навчання на живописному факультеті в майстерні Бойчука у 1920-1925 роках, спробувала Юнак відтворити спогади бойчуківського минулого – минулого п’ятдесятилітньої давнини…
Як писала дослідниця її творчості Валентина Рубан: «це були останні роботи… в техніці фрески, прощання з монументальним малярством…, а по суті це було прощання із самим життям».
1 серпня 1977 року Марії Юнак не стало. А за рік до її смерті Віра Кутинська, мовби передчуваючи трагічний фінал тяжкохворої Марії Юнак, писала: «Одного разу в Тарасівці напав на мене “сум великий”, коли випадково глянула на Ваші фрески, що відокремились від Вашого “Я” й живуть собі в саду самі…».

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 242 – 243.
Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки. / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. – Львів. – 1991. – С.82.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. Видання друге, доповнене. – Київ: Майстер Книг. – 2019. – С. 30-31, 87.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстер Книг. – 2010. – С. 240 – 245.
Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С.285.
Рубан В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ – начала ХХ века. – Киев. – 1990. – С.251 – 283.