Налепінська-Печарковська Ганна Олександрівна

Роки життя: 1902 р., м. Петербург (Російська імперія) – лютий 1990 р., Варшава.

Родина

Народилася Ганна Налепінська, наймолодша донька в родині чиновника Міністерства шляхів сполучення Олександра Налепінського, 1902 року в Петербурзі. Початкову освіту здобула в домашніх умовах, де батько особисто займався навчанням дітей. Після його смерті в січні 1908 року, Ганна вступила в гімназію, в якій навчалася завдяки фінансовій підтримці брата Тадеуша.

Знайомство

За спогадами Ганни Налепінської, знайомство з Михайлом Бойчуком відбулося весною чи влітку 1912 року, коли Михайло, маючи службову зустріч з професором-реставратором Михайлом Айналовим, куди був відряджений Ілларіоном Свєнціцьким з Національного музею у Львові, прийшов з «ознайомчим» візитом до їхньої родини, що мешкала тоді в Петербурзі.
Наречений старшої сестри Софії, «Михайло Бойчук, елегантний, гарний, з випещеними руками, з глибоким поглядом справив на дівчину дивний магнетичний вплив, і вона віддала йому проти власної волі найдорожчу для неї річ – великий кусень мінералу малахіту з дідової колекції каменів (яку той зібрав у сибірському засланні): йому ж (Бойчуку) так кортіло одержати яскравий зелений мінерал для виготовлення фарби. І довго не могла пробачити йому, що дав їй взамін жменьку кольорових скелець».

Україна

На початку 1917 року, під час революційних заворушень, родина Налепінських вирішила добиратися з Петербурга через територію України до Польщі. «Їхали через 7 фронтів – то на локомотиві, то з солдатами з фронту, то на возі». Восени 1917 року доїхали до села Лемеші на Чернігівщині, де колись брати Бойчуки, Микола Касперович та Софія Налепінська, коштом поміщика Яценка «обновляли» церкву.
На початку 1918 року Налепінські були в Запоріжжі-Каменському, а після того, за спогадами Ганни, вона опинилася з матір’ю у Києві, де «зовсім молода, але вже доросла вісімнадцятирічна дівчина» упродовж року (1919 – 1920) навчалася в Українській академії мистецтв – у майстерні монументального малярства під орудою Михайла Бойчука.
У Києві Ганна з матір’ю оселилися у Бойчуків на Лук’янівці – у дерев’яному будинку з великим старим садом на Татарській вулиці. Там же була і майстерня професора: колеги, учні, студенти. Зима того року видалася холодною і голодною… Софія варила великі баняки каші й капусти, Ганна бавила маленького Петруся, і не раз допомагала їй «віддана учениця» Софії Налепінської-Бойчук – Віра Бура.

Польща

Проте в Києві Ганна не затрималася надовго: «В липні 1920 року ми повернулись у Польщу», – писала вона у спогадах. Спершу до Кракова, а згодом – до Варшави.
Вона також згадувала, що учні Бойчука, які гуртувалися навколо нього в Парижі, повернувшись до Польщі, вже «не хотіли працювати в групі, і взявши від нього дуже багато, індивідуально переосмислювали та переробляли його ідеї».
Сама Ганна Печарковська навчалась на факультеті журналістики Варшавського університету, займалась перекладацькою діяльністю, писала наукові статті та есеї, зокрема – про життя і творчість брата: «Тадеуш Налепінський на тлі родини».
Ганна зберегла низку архівних родинних фото, а також протягом тривалого часу намагалася дізнатись про долю старшої сестри – художниці-бойчукістки Софії, зв’язок із якою втратила у вирі страшних 1930-х років.

Пам’ять

Новим витком у цих пошуках стало знайомство Ганни Печарковської та її листування упродовж 1968 – 1969 років з київським мистецтвознавцем, науковим співробітником Музею українського мистецтва (нині Національний художній музей України) Дмитром Горбачовим.
Саме він першим, у 1968 році, написав невелику статтю про творчість Софії Налепінської та опублікував у часописі «Вітчизна».
Листування з нею, почате 1968-го і відновлене 1988-го року було «нерегулярне через причіпки КГБ».
Попри перешкоди, на початку 1970-х Ганні вдалося встановити контакти з Вірою Бурою, Галиною Гізлер, дружиною Сергія Колоса, Оксаною Павленко, Охрімом Кравченком, Сергієм Білоконем. Вона написала спогади про Михайла Бойчука і бойчукістів.
1988 року її обрали Почесним членом Комісії зі спадщини Бойчука, створеній при Спілці художників України, й вона констатувала: «Я дуже рада, що бойчукізм діждався ренесансу».
Як писав Дмитро Горбачов: «Усе життя мучив її здогад про трагічний кінець улюбленої сестри Зосі (офіційних даних не було). Разом з Ганною Олександрівною ми плекали надію, що Софія Налепінська померла своєю смертю де-небуть на засланні, і шукали за її слідами. Сподівалися також, що віднайдемо сина Бойчуків Петруся…» Проте не судилося.
Ганна Налепінська-Печарковська померла у Варшаві 1990 року, так і не дізнавшись про страту і таємне поховання у Биківні своєї старшої сестри, Софії Налепінської-Бойчук та її чоловіка – Михайла Бойчука.

Література

Горбачов Д. Мужній голос // Вітчизна. – Київ. – 1968. – № 3.
Горбачов Д. Листи-спогади Ганни Печарковської про Бойчука і бойчукістів // Київська старовина. – Київ. – 1999. – № 6. – С. 133 – 150.
Життя в мистецтві. Художниця В.І. Бура-Мацапура / Упорядник Мацапура Т.М. – Київ: Пульсари. – 2014. – С. 46 – 57.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги-Оранта. – 2010. – 400 с.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. – Видання друге, доповнене. – Київ: Майстер книг. – 2019. – С. 161 – 162.
Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів: Каменяр. – 1996. – С. 50 – 58, 266.
Nalepinska-Pieczarkowska H. Tadeusz Nalepinski na tle rodziny. Wspomnienie // Tworczosc. – 1988. – N 11. – S. 76 – 90.