Лесь (Олександр) Кирилович Лозовський

Роки життя: 30.08.1900, Погребищенський повіт на Київщині  – 22.03.1922, м. Київ.

Загадка

Про походження Олександра Лозовського існують доволі туманні й водночас суперечливі дані. Як свідчив приятель Леся зі студентських років, художник Григорій Хижняк: «Митець ніколи не розповідав про своїх батьків, і про його походження та перші роки життя нічого до пуття не знали».

Навчання

У 1915 році, п’ятнадцятилітнім юнаком Лесь вступає до Київського вищого початкового училища й водночас, упродовж 1915 – 1916 років, пізнає основи живопису в художньому училищі, де викладав «добрий майстер» Михайло Козик. Ймовірно, за порадою останнього, у 1916 – 1917 роках Лозовський продовжив навчання у Строгановському училищі в Москві.

А вже в листопаді 1917 року, в новоствореній Українській академії мистецтва, серед перших трьох учнів майстерні Георгія Нарбута знаходимо ім’я Леся Лозовського (окрім О.Адамської та М.Бурк). «Найвірнішими Нарбутовими учнями» назвав їх художник Микола Бурачек.

Окрім майстерні Нарбута, Лозовський навчався згодом у майстернях професорів Вадима Меллера та Михайла Бойчука.

Від свого першого вчителя юнак перейняв педантично-точну манеру композиції, виробив свою лаконічно-монументальну манеру письма, створивши власний «шрифт Лозовського, яким оформлено обкладинки до збірки Павла Тичини «Плуг», творів Степана Васильченка, численних видань нотних збірок.

31 серпня 1919 року владу в Києві захопили денікінці. Руйнуючи інституції української держави, російські окупати виселили Академію із займаної будівлі. Проте вже 10 березня 1920 року, в новому приміщенні у Георгієвському провулку, було відкрито Першу звітну виставку студентів Академії, на якій Лесь Лозовський експонував станкові листи «Малахіт» і «Мементо морі», оригінали яких  у 1980-х роках знайшов історик Сергій Білокінь.

У травні 1920 року Лозовський переходить до майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука. Тож у творчості молодого графіка настає новий період. Лозовський сприйняв думку Бойчука про необхідність об’єднувати елементи композиції в струнке ціле, розробляючи їх за обраною схемою. Його твори останніх двох років призначалися для книжок,  їх важко уявляти в іншому контексті. Вони монументальні, з чіткою лаконічною лінією шрифта. Обкладинки книжок і журналів, створені Лозовським, відзначаються ясністю побудови, красою і чіткістю шрифтів, декоративністю кольорових рішень. Найцікавішими є його обкладинки до поетичних збірок Павла Тичини «Замість кларнетів і октав» та «Соняшні кларнети» (1920).

Творчість

Восени 1921 року в Академії відкрилася Друга звітна виставка, де Лесь Лозовський експонував вісім творів. Окрім обкладинки до книжки Якова Тугендхольда «Французьке мистецтво XIX-го століття», нот до пісні «Ой на горі ромен цвіте» і трьох збірок Павла Тичини, мистець виставив два станкові твори, виконані на дошці темперними фарбами: портрети Григорія Сковороди і Володимира Леніна. Цікаво, що останній, за словами упорядника каталога виставки Федора Ернста, «виконаний з натури». Рецензуючи цю виставку, критик Лев Дінцес підкреслив багатогранність таланту  Лозовського і зауважив наявну у його творах «тендітну ніжність і разом з тим якусь особливу урочистість новгородської ікони».

Однак «правовірним» бойчукістом Лесь Лозовський не став. Саркастичний і гострий на язик, він критикував свого вчителя, майстерню відвідував нерегулярно, у розписах приміщень до Першого всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові та Оперного театру в Києві участі не брав. Хоча це були, як стверджує Оксана Павленко: «не звичайні замовлення, а частина навчального плану».

Оскільки за статутом Академії студенти мали право записуватися водночас до двох професорів, Лесь Лозовський, не полишаючи навчання у Бойчука, почав відвідувати майстерню театрального мистецтва Вадима Меллера.

Учениця майстерні Меллера Наталя Алексеєва-Горбунова, котру відрахували з Інституту пластичних мистецтв 1923 року, як «поріддя буржуїв-капіталістів», що «затесалося в наш пролетарський вуз», згадувала про навчання у 1922 році: «Лесь Лозовський був нашим старостою і відповідав за зовнішні зв’язки майстерні. Він часто запізнювався на початок занять, заходив, коли натурщик уже позував, швидко розмотував довгий шарф, знімав франтівський кожушок і, труснувши чорним чубом, сідав за роботу. Ми малювали дуже схожі геометричні форми, у які втискували натуру. При цьому довго обмірковували, компонували. По суті, це були практичні заняття з композиції, які так своєрідно організовував В.Г. Меллер».

Проте навчання не завершилося відчутними результатами, бо «Лозовський уже не мав часу…»

В ніч на 22 березня 1922 року його було задушено у власному помешканні за досі нез’ясованих обставин.

Спадок

На виставці сучасної української графіки АНУМ у Львові 1932 року мистецька критика відзначила книжки у оформленні Леся Лозовського.

Література

Алексеєва-Горбунова Н. Мені пощастило бути однією з перших учениць Академії мистецтва. // Українська Академія Мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. Випуск 1. – Київ. –1994. – С.96 – 99.

Білокінь С. Бойчук та його школа. –Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 162 – 163.

Білокінь С. З-під неправди повертається до нас видатний український художник Михайло Бойчук. // Україна. – Київ. – 1988. – № 9. – С.11 – 12.

Білокінь С. Другий після Нарбута. Невідоме про Леся Лозовського.// Україна. – Київ. – 1989. – № 5. – С.16 – 17.

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. –  Львів. –  1991. – С. 61 – 62.

Енциклопедія Українознавства. – Т.4. – Львів. – 1994. – С.1375.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги – Оранта. – 2010. – С. 184 – 187.

Лєбєдєва К. «22». Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві. – Харків: Видавець Савчук О.О. – 2020.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С. 262.

Словник художників України. – Київ. –  1973. – С.134 – 135.