Іванова Антоніна Миколаївна

Роки життя: 25.04. 1893, м.Кагарлик на Київщині – 12.03. 1972, м. Москва.

Освіта

Юна дівчина з Кагарлика – п’ятнадцятилітня Антоніна – першу художню освіту здобула у 1912 році. Завдяки сприянню батьків вона мала можливість навчатися живопису у відомих художників, які викладали в Школі Товариства заохочення мистецтв у Петербурзі, Івана Білібіна й Миколи Реріха.
1917 року, після повернення до Києва, молода художниця вирішила продовжити навчання, тож 1919 року вступила в УАМ – у майстерню монументального живопису під орудою професора Михайла Бойчука. Тут вона до 1922 року навчалася разом із багатьма відомими бойчукістами – Василем Седлярем, Іваном Падалкою, Тимком Бойчукум, Оксаною Павленко та іншими.
За спогадами учнів майстерні про 1919 – 1922 роки: «коли ми малювали з натури, від нас вимагали не копіювати її, а намагаючись представляти синтезовані форми, давати якоюсь мірою синтез зовнішнього змісту, уникати непотрібних деталей, випадкових нехарактерних ракурсів. Ми мали приділяти увагу культурі ліній, форм, композиції. Лінія не повинна лишатись пасивною, вона повинна жити, пластично передаючи форму, яку вона обіймала. Усі нефункціональні й невиправдані елементи відкидались, що продуманішим був синтез, то більше обміркована була схематизація, простота, сила і в міру потреби – велич».

Творчість

Після завершення навчання Антоніна Іванова створила низку станкових робіт у техніці темпери: «Збір яблук в саду» (1920), «Робота в полі», «Пряля», «Жінка з граблями», «Прачки» (середина 1920-х років). Ставши членом АРМУ 1925 року, вона брала активну участь у виставковій діяльності Асоціації, а на Міжнародній виставці в Парижі 1925 року була відзначена Срібною медаллю.
Хоча Антоніна Іванова всередині 1920-х переїхала до Москви, вона, разом із групою учнів Михайла Бойчука, взяла активну участь у розписах Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі, де, у співавторстві зі своїм учителем, виконала фреску «Селянська родина» (1928).
Ця композиція найбільш наближена до початкових підходів школи Бойчука – вона цілісна й ритмічно-врівноважена. Зображення селянина з газетою, жінки із серпом та хлопчика з книжкою на тлі традиційного «пагорбового» пейзажу, містить увесь набір символічних елементів бойчукістського стилю у поєднанні із пропагандистським сюжетом – образом «українського села перших років колективізації». Саме в Одесі проявились перші ознаки невиліковної хвороби мисткині – туберкульозу кісток нижніх кінцівок (як і в Анрі Тулуз-Лотрека).
Після завершення роботи над фресками, що сформували «творчий почерк мисткині, як художниці-монументалістки», Антоніна Іванова повернулася до Москви. Там, у співавторстві з Олександром Мизіним та Іваном Жданком, на початку 1930-х років, художниця створила цикл розписів у приймальні Московської ради депутатів трудящих.

Кохання

У той сам час відбулося знайомство Антоніни з художником Михайлом Лезвієвим, який наробив галасу в Москві, та ще й виявився її однокурсником по майстерні Михайла Бойчука в УАМ – Дмитром Водоп’яном, котрий таємничо зник з Академії до 1922 року. Антоніна писала про це в листі до Оксани Павленко, опублікованому у статті львівських дослідниць Галини Хорунжої та Мар’яни Максимів: «Останній час у Академії була влаштована виставка худ. Лезвієва… От цей Лезвієв зробив надзвичайний фурор. Всі ліві художники захоплені, розказували цілі легенди про нього… Я пропустила відкриття цієї виставки, бо була в будинку відпочинку у цей час, але приїхавши побачила це величезне панно в вестибюлі академії і здивувалась що це самий низкопробний “бойчукізм”. Все ж мені цікаво було як таке явище могло трапитись у Москві. Панно, це прямо якийсь конгломерат: тут і Рівера, і середньовічні травинки з мініатюр, і свині з народних лубків, і все це такий хаос що мороз по шкірі подирає, ну словом всі наші недоліки зібрані до купи в карикатурному вигляді. На днях з’являється до мене Водоп’ян і заявляє, що Лезвієв це він, але що йому робити? Просив це держать все в секреті поки що. Казав що він мріє робити разом і як він цінить М.Л. (Михайла Бойчука) … збирається їхати до М.Л, з повинною головою і турбується, щоб його М.Л. не відштовхнув, бо каже для нього саме дороге вчитись у М.Л. і держати контакт з нами, бо це саме цікаве, що зараз є в мистецтві».
Високий і стрункий смаглявий красень зумів переконати Антоніну Іванову у своїх намірах і щирому ставленні, закохати в себе молоду мисткиню, яка погодилась стати його дружиною. Свідченням цього є екслібрис Тосі Іванової, виконаний товаришкою зі Львова, художницею-бойчукісткою Ярославою Музикою 1932 року.

Тандем

Вже 1934 року Лезвієв, разом із дружиною Івановою, Народним комісаром просвіти був призначений працювати художником у Ленінське навчальне містечко в Нальчику Кабардино-Балкарської автономної республіки. За словами мистецтвознавиці Анни Бенцекової: «Протягом 1934 – 1937 років творча група Лезвієв – Іванова створила у Нальчику найвизначніші роботи з оформлення інтер’єрів. Частина з них втрачена, проте на фотографіях, що збереглися в архіві фонду графіки ЛНГМ ім. Б. Возницького, можемо побачити ці живописні й скульптурні твори». Це – фрески «Підкорення Ельбрусу» і «Битва за Ельбрус» у Будинку культури (1935) та скульптура «Танцююча кабардинка» на фасаді кінотеатру (1937) в Нальчику. На одній із фотографій з тильного боку читаємо: «По эскизу А. Ивановой лепил М. Лезвиев». Разом з ними працювали молодий скульптор Леонід Молодожанин (у майбутньому україно-канадський скульптор Лео Мол) та художник-бойчукіст Петро Стовбуненко.
Творча доля тандему обірвалася несподівано й трагічно: 8 жовтня 1937 року Михайла Лезвієва заарештували, а вже 19 листопада трійка НКВС КБАРСР присудила розстріляти його за «антирадянську агітацію серед знайомих».
Нам невідомо, чи зацікавились молодою дружиною «ворога народу» органи НКВС, адже сама художниця про це ніколи не згадувала, однак зберіглося фото рисунка 1938 року, де зображено молоду жінку, подібну до Іванової, яку виводять попід руки двоє чоловіків у військовій формі. Проте відомо, що повернулася художниця до Москви вже прикутою до інвалідного візка – з діагнозом «складні переломи обох ніг».

Хвороба

Особисті трагічні події в житті художниці переплелися із карколомними суспільними змінами – новою хвилею комуністичного терору і репресій «українських націоналістів» (до яких відносили бойчукістів), що накрила Україну. На Іванову починають дивитися скоса, обходити стороною, адже «бойчукістка». Відтак, до фізичної самотності додалося психологічне відчуження. Потерпаючи від тяжкою хвороби, що прикувала її до ліжка, Антоніна Іванова змушена була відмовитися від фрескового малярства, і звернутися до інших видів мистецтва: розпису по фарфору, дерев’яних іграшок із Загорська і декоративного оформлення тканин (розпису по шовку). Водночас вона й далі малювала невеликі станкові картини в техніці яєчної темпери, зберігаючи в них, а також у рисунках-ескізах всі основні засади монументалізму: узагальненість форм, площинність композицій, архітектоніку і ритм композиції, фрескову колористичну гаму. Вона плекала і розвивала у своїх творах традиції школи Михайла Бойчука: «В полі», «Агітатор на селі», «Голова дівчини», «Під деревом», «Хлопчик»).
Попри хворобу, Іванова продовжувала наполегливо працювати і брати участь у виставках московських художників. Прикметно, що у великих декоративних панно розписів по шовку вона змушена була розвивати теми і сюжети комуністичної пропаганди і радянського патріотизму («Тридцятиліття Жовтня», 1947, «Радянська Армія», 1951). Натомість у невеликих ліричних композиціях «Хороводів», насичених зображеннями стилізованих людських фігур, переплетених у візерунки з химерними птахами і рослинами, мисткиня зуміла «виразити не лише веселий характер народного танцю, але й мов-би стиснутий у пружину бурхливий ритм, що пластично передав піднесено-радісне сприйняття життя».
На першій персональній виставці сімдесяти семирічної художниці, що відбулася в Москві 1970 року, експонувалися її роботи 1920-х років, а також створені упродовж 1960-х роках. За словами мистецтвознавця В. Костіна, «… по них можна було судити про високий монументальний стиль, якого прагнула досягнути школа Михайла Бойчука».

Дружба

Підтримуючи контакти із друзями-бойчукістами, Оксаною Павленко, Сергієм Колосом, Галиною Гізлер, Марією Юнак, Ярославою Музикою, Охрімом Кравченком, у розмовах з ними – в листах «де в’яжуться сміх із смутком», мисткиня часто згадувала Михайла Львовича. Вона малювала «для себе» невеликі, «але істинно монументальні» темперні композиції, втілюючи в них настанови улюбленого Вчителя («Портрет Оксани Павленко», «Народний танець» (1950), «Прачки», «Катерина» (1963), «Пастушок» (1969), «Жінка в саду» (1971).

Натомість про «колегу» Олександра Мизіна, який, працюючи в Суріковському училищі, привселюдно відмовився від засад бойчукізму й перейшов «на позиції сталінського соцреалізму», художниця навіть чути не хотіла. В листі до Марії Юнак Антоніна писала: «Мизін тут розписується, що він також брав участь у цій фресці (Селянський санаторій в Одесі – Я.К.), але це брехня. Мизін навіть не розмовляв із Мих. Львовичем, був його ворогом і кар’єру свою зробив на потопленні Бойчука…».
В листі до іншої київської подруги-бойчукістки Віри Кутинської Іванова з оптимізмом писала: «Я, як була, так і зосталась бойчукісткою».
Останній лист художниці до Марії Юнак теж позначений оптимізмом і сподіваннями на майбутнє: «Будьте здоровенькі, Марусенько, дивіться веселіше. Вище голову, ще повоюємо на цьому світі…».

Трагедія

12 березня 1972 року Антоніна Іванова задихнулася чадним димом у своїй тісній кімнаті, бо не змогла самотужки вибратися з ліжка. Спричинило трагедію займання пересохлої шовкової тканини на абажурі, зробленому нею власноруч. Вона тиждень пролежала в московському морзі, аж поки не приїхала за тілом Галина Гізлер з Києва.

Література

Використані джерела

Банцекова А., Хорунжа Г. Графіка та живопис Антоніни Іванової і Михайла Лезвієва. З колекції Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького: художні особливості. / Матеріали міжнародної наукової конференції «Десяті Платонівські читання пам’яті академіка Платона Білецького (1922 – 1998). – Київ: НАОМА. 2022.
Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2917. – С. 131 – 134.
Бойчук і бойчукісти. Бойчукізм. Каталог виставки /Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. – Львів. – 1991. – С. 55 – 56.
Костин В. Фрески и панно Антонины Ивановой. / В книге: «Среди художников». – М. – 1986. – С.67 – 68.
Кравченко Я. Антоніна Іванова: «Я була і зосталася бойчукісткою». До 115 – річчя від дня народження // Артанія. Книга 12. – К. – 2008. – Число третє. – С. 12 – 17.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстер Книг – Оранта. – 2010. – С. 150 – 155.
Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Автори вступних статей М. Шкандрій, Л. Ковальська, Н. Присталенко. – Київ: НХМУ. – 2010 – (2012). – С. 138 – 141.
Присталенко Н., Рубан В. Голоси минулого / Наука і культура. Україна. – Випуск 24. – Київ – 1990. – С.302 – 313.
Ріпко О. Упошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С. 254.
Рубан В Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ – начала ХХ века. – Киев. – 1990. – С.251 – 283.
Словник художників України. – Київ – 1973. – С. 92.
Сторчай О. Зіркова плеяда перших викладачів і учнів Української Академії Мистецтва. Листи Антоніни Іванової до Софії Налепинської-Бойчук 1929 року // Образотворче мистецтво (Київ). – 2017. – № 4. – С. 26 – 29.
Хорунжа Г., Максимів М. Бойчукіст Михайло Лезвієв: невідома спадщина (твори з колекції та архіву ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького) // Образотворче мистецтво. – Київ – 2022. – № 3 – 4. – С. 94 – 97; 2023. – № 1 – 2. – С. 82 – 85.