Клуб "Сучасник"

Діяльність клубу починалася з організації студентами Театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого різдвяних вертепів. Інтерес до українського фольклору і національних традицій одразу викликав підозри начальства, проте замість заборон, компартійне начальство вирішило дозволити створення чогось на кшталт підконтрольної творчої спілки, аби наглядати за діяльністю проукраїнської молоді під час політичної «відлиги».

Як писав Сергій Білокінь: «члени Клубу творчої молоді вказували на розходження між декларованими принципами та наявною практикою, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. На практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні. Митці домагалися вільної творчості, протестували проти вимог дотримуватись принципів класовості (партійності) та канонів соцреалізму».

У клубі були створені різні секції: театральна, літературна, музична, образотворчого мистецтва, діяльність яких концентрувалася довкола проведення театральних постановок, літературних вечорів пам’яті Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Леся Курбаса. Учасники клубу мандрували історичними місцями України в супроводі мистецтвознавця Григорія Логвина. Пригадуючи вечори у КТМ, Євген Сверстюк писав: «То була пора пошуків себе, своїх джерел і цілей в тісному гурті молодих ентузіастів-художників, літераторів, режисерів, окрилених перспективою справжньої творчості, надіями культурного відродження» [2].

До складу клубу входили видатні українські поети: Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Холодний, прозаїки Євген Гуцало, Євген Концевич, Валерій Шевчук, літературні критики й літературознавці Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Опанас Заливаха, Веніамін Кушнір, Галина Зубченко [1].

Клуб став осередком національного культурного відродження. Галина Севрук згадувала про мотивацію молодих мистців, які приєднувалися до Клубу, характеризуючи їх відмінність від настроїв епохи: «Клуб був Академією духовності, пізнання і практичної діяльності серед загальної атмосфери задухи сталінського режиму. Передувала виникненню Клюбу “Хрущовська відлига”. Лише ця подія створила умови, коли стало можливим говорити те, про що ми звикли мовчати. І хоча це також була облуда, та все ж вона мала форму лібералізму. Поверталися в’язні, розпочалась реабілітація. Мені раптом розкрились очі: як можна бути художником України і не знати української мови, літератури, історії, мистецтва. Я знала, що ці дисципліни у вищих закладах інститутів та у школах не викладались. Шоковий стан опанував суспільством. Більша частина не хотіла перевчатися, легше було залишатись на звичних позиціях» [4].

Вивчаючи національну проблематику, молодь прагнула пізнати історію початку ХХ століття, зокрема – правду про діячів «Розстріляного Відродження», аби зрозуміти, за що їх знищили. Як зауважив Радомир Мокрик: «Вагомий імпульс цьому інтересу дала реабілітація в’язнів ГУЛАГу, яка мала в Україні багатогранні наслідки — соціальні, економічні, культурні тощо. Для шістдесятників поступово відкривалася глибина української культури» [3].

У Клубі відбувалися різноманітні просвітницькі лекції, зокрема лекції про бойчукістів читав Іван Врона. Частим гостем «Сучасника» був художник-бойчукіст Сергій Колос, який читав лекції з історії українського народного одягу, орнаментики, особливостей розвитку вишивки та килимарства України. Він прагнув передати свій досвід молодій генерації митців, зацікавити їх народним українським мистецтвом. Лекції зазвичай проводилися в приватному музеї Івана Гончара, що зберігав чимало творів народного мистецтва, етнографічних матеріалів, у тому числі народних вишивок, тканин, рушників, одягу.

У цей період Сергій Колос дещо відійшов від творчої діяльності, зосередився на наукових дослідженнях, зокрема – написав низку статей і книжок, присвячених українському декоративно-ужитковому мистецтву. Своїми працями він прагнув наголосити на важливості збереження традиційних ремесел, їхній ролі у формуванні національної ідентичності, ці ж знання прагнув передати на своїх лекціях у Клубі.

Однією з постійних слухачок лекцій Сергія Колоса була шістдесятниця, дизайнерка одягу Людмила Семикіна, яка надихалася національними мотивами. Захоплена лекціями бойчукіста Колоса, вона вивчає києворуську й пізнішу народну орнаментику, застосовує її у дизайні одягу. Близька подруга мисткині Галина Зубченко зазначала: «Постало питання не тільки рідної мови, але й українського одягу. Про одяг нам читав лекції Сергій Григорович Колос. Слід було виробити свою моду. Адже є французька мода зі своїм обличчям, то хай у нас буде українська мода — на основі українського народного мистецтва. І ми малювали, шукали разом з Аллою Горською, Людою Семикіною і Любою Панченко. Поступово-поступово перейшла до цього й зосередила на цьому увагу Люда Семикіна. Вона знайшла свій стиль і пішла цим шляхом» [2].
Із вдячністю згадувала уроки бойчукіста й модельєрка Любов Панченко. Вона переймає не лише давні орнаментальні елементи, фольклорні мотиви, але й різноманітні традиційні техніки вишивки.

Окрім читання тематичних лекцій, Сергій Колос разом із колегами Іваном Вроною та Олександром Саєнком, які також були частими гостями КТМ, розповідав про мистецьку атмосферу 1920–1930-х, часто висвітлюючи заборонені теми.

У цей час Сергій Колос відновлює контакти з уцілілими одногрупниками: Онуфрієм Бізюковим, Охрімом Кравченком, Оксаною Павленко, Антоніною Івановою. Разом із ними він прагне відродити пам’ять про Михайла Бойчука, його ідеї в мистецтві. Митці посприяли розвитку інтересу до школи Бойчука, розпочавши серед шістдесятників жваву дискусію стосовно її значення в історії українського мистецтва, особливо актуальну, враховуючи відкриття молодими мистцями поховань жертв репресій у Биківні.
Бойчукізм обговорювали у своєму листуванні члени Клубу – художники Алла Горська й Опанас Заливаха, прагнучи осмислити творчість і вплив Михайла Бойчука.
Завдяки старанням Сергія Колоса, Охріма Кравченка, Оксани Павленко та багатьох інших мистецькі ідеї початку ХХ століття знову набували актуальності. Дискусії, висвітлені в листуванні шістдесятників, свідчать про інтелектуальні пошуки митців, прагнення відірватися від штучно нав’язаної соцреалістичої стилістики, творити нове мистецтво, яке б у своїй основі продовжувало традиції, сформовані у період українського модернізму 1920-х років.

Література

1. Білокінь С. Клуб творчої молоді «Сучасник» очима влади. Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. 2011.
2. Горська А. Червона тінь калини : листи, спогади, статті / ред. та упоряд. О. Зарецький, М. Маричевський. – Київ: Спалах ЛТД, 1996. – 240 с., іл.
3.Мокрик Р. Бунт проти імперії: українські шістдесятники. Київ: А- БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023. 416 с.
4. Севрук Г. Спогади. Дисидентський рух в Україні. Віртуальний музей. Електронний ресурс. Режим доступу: https://museum.khpg.org/1454935332.