Школа неовізантизму

Самобутня школа українських монументалістів – культурне явище світового рівня, було започатковане 1907 року в Парижі самовідданою працею Михайла Бойчука та спільнотою його однодумців, що іменувала себе Renovation Bizantine або неовізантизм.

Українська ідентичність Бойчука відобразилася і на середовищі, яке він формував навколо себе, і на його діяльності. В листопаді 1909 року Бойчук підготував і виголосив для членів «Української Громади в Парижі» науковий реферат про історію та розвиток українського мистецтва. Його співдоповідачем став молодий художник з Чернігівщини – Микола Касперович.

Саме в Парижі, зі студентів з різних країн, навколо українця Михайла Бойчука, сформувалося самобутнє мистецьке середовище, що стало робітнею – місцем творчої співпраці, обговорення ідей і пошуків форм їх втілення.

У власній кімнаті, що перетворилася на майстерню, 1909 року Михайло Бойчук організовує експериментальну школу Renovation Byzantine, іменовану «відродження візантійського мистецтва» або «неовізантизм», членами якої стали Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене, Яніна Леваковська, Гелена Шрамм (Шраммувна), Євген Бачинський та Йосип Пеленський. Зібравши спільноту молодих людей, зачарованих мистецтвом, Бойчук перетворився на Вчителя, яким усі захоплювалися і в якого навчалися. Ця спільнота вирізнялася серед інших напрямів європейського модернізму: і концептуально, і практично. Вони власноруч виготовляли підрамники та рами для полотен, липові дошки для іконопису, за стародавніми рецептами виварювали фарби з рослинних екстрактів з часниковим соком, розтирали глиняні пігменти для фарб, технологія виготовлення яких була давно забута. Тут малювали не лише станкові твори, а й освоювали техніки стінних розписів al fresco, al secco та мозаїки.

У Парижі Бойчуком була обрана концептуальна орієнтація на «відродження  візантійського мистецтва», багато в чому під впливом його мецената, великого знавця світового мистецтва – митрополита Андрея Шептицького. У візантизмі художник вбачав національні корені українського мистецтва, стверджуючи: «Візантійщина для України не чужа. Візантійська культура перетворилась з нашою поганською культурою, може, тисячолітньою. Український народ у своїх кращих колективних творах надає таке саме розуміння мистецтву, як і ми. Треба лише аналізувати, дивитись, у який спосіб переводиться в дійсність, який має ідеалістично-містичний смак, як розкладається на площині, як витворюється національний тип».

1909 року Бойчук виставив на Осінньому Салоні кілька своїх творів («Жінка з гусками», «Жіночий портрет»), мальованих a la tempera й істотно відмінних від інших полотен виставки. А вже у квітні 1910 року на виставці в Салоні Незалежних були експоновані вісімнадцять творів темперного малярства Бойчука, Касперовича та Сегно під гаслом Renovation Bizantine. Серед двох тисяч експонентів група «неовізантистів» привернула увагу паризької богеми, а тамтешні критики зазначали: «вони знаменито продовжують напрямок старих іконописців, тільки ж їхні твори – сучасні».

Молодих мистців запросили у членство «Міжнародного Союзу митців і письменників». Відомий критик Гійом Аполлінер ґрунтовно проаналізував творчі експерименти молодої групи, вказавши «на оригінальність ідей та творчих пошуків». Самобутність творів відзначала преса французька (Le Journal, Paris – Journal, Jil Blas, L’Intrasigent, Democratie sociale), польська (Nowa gazeta, Odrodzenie, Kurjer Warszawski, Literatura i sztuka), а також – українська (львівська газета «Діло»).

Попри розголос і успіх, перша робітня Бойчука – проіснувала в часі доволі недовго. Інакше в Парижі й бути не могло.