Українська Академія Мистецтва

Спершу розвій, а потім знищення школи українських монументалістів відбувалося саме в Києві, куди Михайло Бойчук зміг повернутися внаслідок  карколомних змін 1917 року та розпаду російської імперії. Одразу після повернення в Київ, де стрімко формувалися структури Української Народної Республіки, Михайло Бойчук став одним із засновників Української  академії мистецтв. З ініціативи одного з керівників УНР Михайла Грушевського та основоположника українського архітектурного модернізму й автора державного герба УНР Василя Кричевського, у грудні 1917 року Михайло Бойчук очолив майстерню ікони і фрески у щойно створеній Академії  (пізніше перейменовану на майстерню монументального живопису).

Очоливши майстерню ікони і фрески, професор Бойчук відкинув застарілі форми академічного навчання. Він трансформував узвичаєну систему і методику освітнього процесу, запровадивши натомість нову форму – індивідуальні робітні (майстерні). Головною метою його педагогічної системи було виховання національного художника нового типу – особистості із синтетичним мисленням, здатної осягнути нові естетичні настанови, вписати українське мистецтво у світовий контекст.

Знавець композиції, колоризму та синестезії, візантійського стилю і мистецтва італійського Проторенесансу, давньоруської фрески київських соборів та українського іконопису XIV – XVI століть, народного наївного малярства і новітніх тенденцій французького модернізму, Михайло Бойчук разом зі своїми учнями створював самобутній стиль українського мистецтва. Це – синтетичний стиль, монументальний за характером та способом мистецького мислення. Професор та його учні іменували себе «бойчукістами» або «школою українських монументалістів».

Істотний вплив на етичні й естетичні настанови Михайла Бойчука справив  український філософ-гуманіст Григорій Сковорода, який ще на початку століття «подарував» митцеві «чарівний образ Яблуні». Крону цієї Яблуні ми бачимо у творах самого Бойчука і багатьох його учнів. За словами мистецтвознавиці Олени Ріпко: «Символи народного філософа були органічно близькими етичним постулатам Михайла Бойчука, дидактичній цінності творінь бойчукістів, які плекали традиції національної “натури”, зрощували Сад добра, закладеного у природі кожної людини. Невипадково зображення Яблуні, Саду й Садівника, немов гасло, емблему своїх культуробудівних діянь, найчастіше брали вони сюжетами і в монументальному, і в станковому малярстві».

Згадуючи процес навчання у робітні під орудою професора Бойчука, Оксана Павленко писала: «В майстерні М.Бойчука, як колись у цеху панував дух, що свого часу визначав відносини між майстром та його учнями… Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам’ятки архітектури, разом працювали довший час, після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука».

Інший учень Бойчука – студент Академії Іван Липківський занотував міркування і принципи улюбленого професора у своєму конспекті, розпочавши його 20 січня 1922 року. Оксана Павленко дбайливо зберегла цей цінний зшиток і, пронісши крізь буремні часи, дозволила його публікацію наприкінці 1980-х років. Серед записів Липківського бачимо ось такі:

«Золоті нитки, які виводять з лабіринту в мистецтві, – це досконалі твори мистецтва. Треба триматися цих золотих ниточок і по них вийти в світ;  Оточуюча природа – вічне джерело творчості, вона основується на усвідомленні, а не на копіюванні; Пластичне мистецтво має постійність своїх законів, так же, як музика і поезія; Всякий незакономірний твір хвилевий, недовговічний, короткочасний і неглибокий в масовому значенні».

Багато творчих принципів Михйла Бойчука стали основою самобутнього стилю – бойчукізму. Скажімо, монументалізм завжди трактувався ним не як великі за розміром, «широкоформатні» твори, а як особлива організованість у просторі образу, в процесі творення якого відкидається усе випадкове і несуттєве. Характеризуючи педагогічну систему свого вчителя, Іван Падалка висловив цікаве твердження: «Бойчукізм не є стиль, а лише принцип – принцип свідомо і грамотно оперувати художньою формою».

Упродовж 1917 – 1922 років у київській робітні навчалася перша когорта бойчукістів. Серед випускників, що були учнями Бойчука, непересічні особистості, котрі творили українське мистецтво XX століття, як-от: Василь Седляр, Іван Падалка, Тимко Бойчук, Оксана Павленко, Антоніна Іванова, Кароль Гіллер, Катерина Бородіна, Сергій Колос, Іван Липківський, Марія Трубецька, Мануїл Шехтман та деякі інші.

Поєднуючи навчання і співпрацю, долаючи виклики повсякдення та пристосовуючись до стрімких соціальних змін, учитель з учнями створювали розписи, що ставали взірцями бойчукізму, як самобутнього стилю тієї бурхливої історичної епохи. До прикладу, влітку 1919 року, виконуючи завдання Миколи Подвойського (народного комісара з військових справ більшовицького окупаційного режиму), відбувалася перша спільна робота учнів майстерні Михайла Бойчука – розписи клейовими фарбами по тиньку стін чотирьох корпусів Луцьких казарм на вулиці Дегтярівській у Києві. Ці розписи були знищені 1922 року, проте збереглися їх фотознімки, які дозволяють зробити висновок, що захопивши Київ, більшовики одразу взялися залучати українських мистців до агітаційної роботи, заохочувати «у творчу практику нові революційно-піднесені теми, символічні образи нового життя…».