Софійська гончарня

У серпні 1944 при українській філії Академії архітектури було створено науково-експериментальну майстерню архітектурної кераміки, керівником якої призначили Пантелеймона Мусієнка — відомого кераміста, випускника Межигірського керамічного технікуму. Майстерня працювала у приміщеннях колишніх каретних служб Митрополичого будинку на території створеного 1934 року Заповідника «Софійський Музей» (нині — Національний заповідник Софія Київська), що і зумовило назву «Софійська гончарня».

Основним напрямом роботи було виготовлення декоративної і архітектурної керамопластики, створення різноманітного посуду, монументальних панно, оздоблення інтер’єрів.

Повоєнна відбудова і панівні ідеологічні настанови спричинили потребу в пошуку нових форм оздоблення громадських і житлових будівель. Творчий напрям архітектури й масштаби будівництва справили вплив на розвиток художньої кераміки. Нове будівництво як типових житлових, так і зведених за індивідуальними проєктами будинків, а також комплексна забудова районів, ансамблів вулиць, організація внутрішнього оформлення помешкань, виявили потребу проєктування і виготовлення меблів, тканин, посуду, освітлювальних приладів [4]. Дослідниці Ірина Бекетова називає три основні принципи роботи Софійської майстерні: орієнтація на традиції української народної керамопластики, новаторський підхід до виробів у їхньому застосуванні, творча співпраця народних гончарів, художників-професіоналів, технолога та архітектора [1].

Така програма значною мірою була зумовлена навчанням Пантелеймона Мусієнка у Василя Седляра, прагненням відобразити ідею Бойчука про створення національного стилю мистецтва, втілення його у всі сфери життя. Пантелеймон Мусієнко досліджує розвиток кераміки, втілюючи свої ідеї у книжці «Керамічний живопис», де простежує еволюцію керамічних виробі від античності до ХХ століття, особливо наголошуючи на українській традиції та її тяглості від Київської Русі: «В українському мистецтві ще від доби Київської Русі кераміка мала не лише утилітарне, а й декоративно-художнє значення. В оздобі храмів застосовували полив’яні плитки, мозаїку, теракоту» [2].

Взоруючи на давнє мистецтво, Пантелеймон Мусієнко сприймає ідею про синтез мистецтв, зокрема наголошує на важливості зв’язку образотворчого з архітектурним, а його міркування про монументальне мистецтво, як невід’ємну складову архітектурного середовища, суголосні з Михайлом Бойчуком: «Керамічний живопис не може існувати поза архітектурою. Лише в ній він набуває повноти свого образу, єдності масштабу і простору (…) Це мистецтво не стільки прикрашає архітектуру, скільки продовжує її, розвиває її ритм, її дихання» [2].

Ці принципи Пантелеймон Мусієнко прагнув втілити у «Софійській гончарні», що її сам визначав як «творчу лабораторію нового типу», де застосовувалися археологічні, реставраційні та експериментальні підходи. Особливістю майстерні було поєднання історичного досвіду з пошуками нових художніх рішень, прагнення відродити традиції народного декоративного мистецтва в сучасних формах. Майстри детально вивчали кераміку періоду Київської Русі, народних майстрів, досліджували технології середньовічних ангобів, різних типів випалу, відновлювали стародавні рецепти, водночас експериментували з колористикою, фактурою і ритмом композицій.

Впливи бойчукізму простежуються у виробах «Софійської гончарні»: різноманітні вази, тарелі, сервізи митців вирізняються лаконічністю форм, пластичною узагальненістю, акцентують монументальність виробів, що надавало їм витонченості, довершеності. У декорі домінували рослинні орнаменти, запозичені з традиційного народного розпису.

Подібні принципи простежуються і в монументальних керамічних панно, які оздоблювали архітектурні споруди та інтер’єри й зазвичай мали декоративно-орнаментальний характер. У більшості творів майстри брали за основу давній український мотив дерева життя, якому підпорядковували площину стіни, надавши архітектонічної цілісності. Переважання лінії, як ключового елементу композиції, виважена геометризована ритміка виявляє монументальність твору, інтегрує його в архітектурний простір як невід’ємну частину. Акцентує на цьому й кольоровий лад, що утворюється ритмічним співставленням чистих контрастних відтінків.

Пантелеймон Мусієнко приділяв значну увагу науковій діяльності, тому швидко відійшов від керівництва майстернею, зосередившись на дослідженнях. У серпні 1946 «Софійську гончарню», очолила його дружина Ніна Федорова — керамістка, випускниця Межигірського керамічного технікуму. Саме тоді майстерня отримала свою другу назву «Лабораторія Ніни Федорової». Дослідниця Алеся Скоромна зазначає, що колектив Експериментальної майстерні став одним із провідних закладів України та Києва. Професійні художники і народні майстри проводили реконструкцію керамічних екстер’єрних вставок для Чернігівського колегіуму XVII ст., Михайлівської церкви XVII ст. в м. Переяславі, Микільської церкви Києво-Печерської Лаври XVII—XVIII ст, оздобили заклад дошкільної освіти № 1/185 МВС України «Берегиня». Працівники майстерні створили кераміку для «Річкового вокзалу», ресторану «Метро» (Київ, 1963), кінотеатру «Україна», декорували керамопластикою найбільші київські готелі, а також оздобили фасади низки житлових будинків столиці [4].

Співпрацю з Ніною Федоровою тепло згадувала відома художниця-шістдесятниця Галина Севрук: «Скоро по війні Мусієнко при Академії Архітектури організовує керамічну майстерню на подвір’ї Софії Київської: були зроблені печі (обпалювали газом) та все обладнання для виготовлення шамотної маси […]. Ніна Іванівна нікому нічого не нав’язувала і не забороняла. Всяк проявляв свої здібності, як умів. Я також почала шукати свою дорогу і зрозуміла, що лише поливами свою думку не можу висловити. Додала до того ще техніку графіто, тобто спрощений рельєф. Перша робота, “Плач Ярославни”, мала успіх. Надалі захопилась образами явищ природи. На мене великий вплив мало язичництво, та не як релігія, а як образ мислення народу […]. Про княгиню Ольгу. Творила образ Святослава, що побиває половців; образ Ярослава Мудрого, Володимира Хрестителя. Але і це вже мене не задовольняло і я занурилась у найцікавішу, найдинамічнішу добу – добу козацтва […]. То була невичерпна криниця натхнення. І я тішилась тим, поки мені не заважали. Ніна Іванівна розуміла мене і заохочувала» [3].

Мисткиня швидко опанувала художні принципи «Софійської гончарні», перейняла притаманні їй риси бойчукізму. У керамічних творах Галини Севрук простежується схильність до узагальненості, лапідарності композицій, майстриня користає масивними пластичними формами, виділяючи лінію як основний засіб виразності. Художниця вживає символічну знакову мову, притаманну українському іконопису, яку поєднує з рисами давнього архаїчного мистецтва, із властивою йому грубістю, суворістю.

На думку дослідниці Ірини Бекетової, «Софійська гончарня» стала важливим культурним осередком Києва: «Через майстерню з її теплою аурою та творчою атмосферою пройшли мистецтвознавці, історики, археологи, музейники, просто пересічні кияни та гості столиці. Людяність, привітність, натхнення в праці та житті господині майстерні Ніни Іванівни Федорової притягували в маленький будиночок ”софійської гончарні”, огортали творчою атмосферою, зачаровували. І кожен отримував свою частку наснаги. Майстерня стала своєрідним духовно-мистецьким містком, що поєднав минуле і сьогодення» [1].

Однак майстерню періодично намагалися знищити. Галина Севрук згадує про сексотів, які писали доноси в КГБ, звинувачуючи майстерню в «націоналістичній діяльності». Неодноразово порушувалося питання, що «гончарня нікому не потрібна» і там начебто «шкідливе виробництво». Попри все, протягом 1970-х — 1980-х років «Софійська гончарня» продовжувала активну творчу діяльність. Втім, після виходу на пенсію її багаторічної керівниці Ніни Федорової заклад утратив свого головного натхненника й технологічного фахівця. Вона залишилася працювати як наукова співробітниця, проте хвороба й відсутність гідного наступника ускладнили подальшу роботу.

На тлі внутрішніх конфліктів і зменшення замовлень колектив почав розпадатися. Останньою значною роботою став проєкт Людмили Мєшкової «Земля! Флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай!» (1985-1987), переданий урядом УРСР у дарунок Франції та встановлений у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі.

Література

1.Бекетова І. Софійська гончарня. – Образотворче мистецтво. – 2007. – № 3 (63). – С. 109 –111.

2.Мусієнко П. Н. Керамічний живопис. – Київ: Мистецтво. – 1985. – 80 с.

3.Севрук Г. Спогади // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні». – 2016.

4.Скоромна А. Історія створення та закриття Київської експериментальної майстерні художньої кераміки (1944—1987 рр.) // Народознавчі зошити. – 2022. – № 3 (165). – С. 585 – 593.