Монументальна майстерня

Встановивши «диктатуру пролетаріату», більшовики перейменовували і реорганізовували українські культурні інституції, створені за Української народної республіки, маючи на меті пристосовувати їх для потреб політичного режиму.

Українська академія мистецтва (1917 – 1922) стала Київським інститутом пластичних мистецтв (1922 – 1924), потім – Київським художнім інститутом (1924 – 1930), згодом – Київським інститутом пролетарської мистецької культури (1930 – 1934), зрештою – Українським художнім інститутом (1934 – 1936).

Попри карколомні соціокультурні й політичні зміни та здебільшого невдалі економічні експерименти нового режиму, що обумовлювали труднощі повсякденного і професійного життя, професор Бойчук намагався виховати у своїх учнях усвідомлення великого покликання бути художником, прищепити їм розуміння високих завдань національного мистецтва.

«Ми будемо будувати міста, розмальовувати будівлі – ми повинні творити Велике мистецтво», – оптимістично проголошував він на лекціях в реорганізованому Київському художньому інституті.

Задля розвитку спроможностей своїх учнів творити, Бойчук не лише читав лекції, а й керував експериментальними розписами в аудиторіях КХІ протягом 1924 – 1930 років.  Студент Охрім Кравченко, який навчався тоді у  КХІ, занотував власні враження від занять у професора Бойчука: «Навчальний процес Михайло Львович провадив менше через моральні принципи, а більше через безпосередню практичну роботу. Маючи перед собою завдання підготувати художника-колективіста (так у ті часи іменувались майстри монументального малярства), він задля здійснення цього всю свою навчальну програму-роботу поділяв на декілька етапів: спочатку намагався зорієнтувати молодого художника у властивостях матеріалу, а далі у способах організації його. Організованість форм на площині Михайло Бойчук кладе в основу всього мистецького педагогічного навчання. Другим його педагогічним гаслом було не вчити, а лише скеровувати думку учня, а далі показати найпростіші способи опанування стихією матеріалу».

Упродовж першої половини 1920-х років політичний режим ще трохи загравав із мистцями, з одного боку, спонукаючи їх до створення якісних агітаційних матеріалів, а з іншого, – ще залишав певний рівень свободи самовираження. А вже наприкінці 1920-х те, що раніше вважалося нормальним чи хоча б прийнятним, інтерпретувалося як шкідливе або й вороже. Відтак Бойчукова концепція відродження українського мистецтва, як і його орієнтація на європейські мистецькі явища, непокоїли більшовицьких вождів, тож у газетах і часописах розпочалося цькування бойчукізму.

З початком 1930-х розгорнулася широка кампанія за утвердження ключової ролі пролетарського мистецтва як єдиного «прогресивного». Цей процес зачепив Київський художній інститут: розпочалась активна «перетруска» вцілілої після революції інтелігенції та виявлення «ворогів народу». Після кількох скандалів, 1930 року з посади ректора було усунуто Івана Врону, один за одним почали зникати талановиті студенти (Іван Липківський, Охрім Кравченко та ін.). Будь-яке критичне зауваження набирало сили політичного звинувачення, а сам навчальний заклад перейменовано на Інститут пролетарської мистецької культури.

А вже у квітні 1932 року, під гаслом переходу на позиції соцреалізму, відбулася реорганізація, а фактично – ліквідація, усіх мистецьких об’єднань. Ліквідували й АРМУ. Подальше створення Спілки радянських художників і скульпторів УРСР збіглося з виходом у світ «Короткого курсу ВКП(б)», який «повинен був сприйматися за точку відліку в оновленій системі більшовицької мітології». Керування мистецтвом переходить на рейки державного централізму, свобода творчості стає недозволеню розкішшю, а Велика Радянська Енциклопедія проголошує: «Сталін раз і назавжди визначив  шляхи українського мистецтва».

У радянській Україні мистців змушували виконувати пропагандистські завдання, накреслені більшовиками, беручи за взірці станкове малярство російського «передвижництва». Замість визволення колишніх колонізованих народів та їхніх культур відбувалася індоктринація за допомогою новітніх соціальних концепцій, а кліше й стереотипи імперської культури поєднувалися із ворожістю російських більшовиків щодо інших національних культур. Ситуація з українською культурою виглядала особливо драматично: раніше трактована як частина «єдіной і недєлімой», тепер мусила підпорядковуватися «дружбі й братству» з культурою російською. Поступове згортання свобод і розвиток тоталітаризму позбавили багатьох українських мистців можливостей: спершу вільно працювати, згодом – жити. Відтак період соцреалізму спричинив неминучі наслідки: знищення культурного розмаїття та проявів експериментального авангардного мистецтва України, зокрема – мистецької школи Михайла Бойчука.

1936 року, для перевірки навчального процесу, в Український художній інститут з’явилася «поважна комісія» з Ленінграда у складі Ісаака Бродського, Олександра Герасимова та Бориса Йогансона. Усіх студентів, чиї праці були позначені національною самобутністю, площинним трактуванням форм, красою лінії і особливо гармонією кольорів у дусі настанов професора Бойчука, «взято на олівець, занотовано в чорний список». Тодішньому керівництву інституту, заляканому терором, рекомендували їх виключити. Висновки комісії стали приводом для репресій і подальшого фізичного знищення мистців. 23 жовтня 1936 року Федір Кричевський писав Ісааку Бродському: «Должен тебе сообщить о том, что в нашем институте произошли громадные события – вероятно тебе кое-что известно – арестованы Бойчук, Падалка, Седляр, Налепинская-Бойчук – жена Бойчука, Диндо-Кратко исключили с партии и сняли с профессора, а также несколько молодых преподавателей удалили…».