Художній інститут

У вересні 1921 року відбулося офіційне відкриття Харківського художнього технікуму — навчального закладу, який, на відміну від раніше створеної Української академії мистецтва, мав готувати фахівців, пов’язаних із виробничою сферою. Для української художньої культури, що після створення Української Народної Республіки й навіть у перші роки після її поразки від російських більшовиків рухалася шляхом національного відродження, було надзвичайно важливо впроваджувати у навчальний процес національні орієнтири. Намагаючись перетягти на свій бік національну творчу інтелігенцію, комуністичні керманичі демонстрували прихильність до української народної культури. Відтак, у серпні 1924 року нова урядова комісія визнала напрям роботи технікуму за такий, що не відповідає сучасним умовам життя, бо «базується на загальнохудожній основі, обходячи українське мистецтво і творчість українських народних мас». Аби виправити ситуацію, запропонували оновити викладацький склад і запросити до викладання відомих мистців — з-поміж них учня Михайла Бойчука Івана Падалку. Падалка долучився до колективу графічної майстерні, викладав разом із відомим художником-авангардистом Василем Єрміловим, а згодом очолив харківську школу ліноритників.

До викладання у Харкові, Падалка проявив себе художником ужиткових форм мистецтва з високою графічною культурою. Зрештою, усі бойчукісти змушені були пристосовуватись до політизації мистецтва і використання творчості в комуністичній агітації і пропаганді, що відбувалося наприкінці 1920-х — початку 1930-х років.

Творчості Івана Падалки притаманна орієнтація на лубочне народне мистецтво зі схильністю до декоративності, часткової наївності, до розмаїття орнаментальних елементів, що згодом стане однією з найбільш упізнаваних рис у роботах його учнів, та об’єднає їх як випускників однієї майстерні.

Серед характерних рис графічних робіт художника можна виокремити монументальність, узагальненість форм, їхню виразність, строгу побудову та узгодженість ритмів, як основи руху в композиції. Художник прагнув вирішити проблему зображення простору і людини в ньому. Приміром, у гравюрі «Вантажники. На Дніпрі» (1926) Іван Падалка за допомогою контрасту мас робітників, що переносять на спинах великі вантажі, й відпочивальників, розташованих на задньому плані, вирізняє найголовніше — момент праці. Падалка концентрується на зображенні певної дії, переданої динамічним зигзагоподібним рухом. Це також наголошено через протиставлення розташування тіл: жінки позаду стоять рівно, майже нерухомо, натомість робітники перебувають у зігнутих позах. Закладання в основу композиції певного руху, як смислового центру твору, відкидання зайвих деталей бачимо в роботі Падалки «Двоє» (кін. 1920-х рр.), й навіть у пізніших роботах, створених під тиском ідеологізації мистецтва: «Селяни», «На буряки» (1932).

Принципи бойчукізму Падалка прагнув передати своїм учням. У його майстерні навчалися Марія Котляревська, Олександр Довгаль, Борис Бланк, Ісаак Хотінок, Михайло Зубарев. Викладаючи, Падалка розвивав ідеї Михайла Бойчука про синтез мистецтв, а його методика засновувалася на аналізі й копіюванні давніх творів, де значна увага приділялася вивченню мистецтва Проторенесансу, зокрема живопису Джотто, а також — монументальному мистецтву Візантії та Київської Русі. Учні Падалки вивчали фрески і мозаїки Софійського собору у Києві. Студіювали вони і модерні напрями, як-от імпресіонізм та постімпресіонізм, кубізм, а також — монументальні розписи сучасника, мексиканського художника Дієго Рівери. Обов’язковим було вивчення графічного мистецтва, зокрема японської графіки, рисунків і гравюр Оноре Дом’є, Франса Мазереля, Кете Кольвіц. Невід’ємною частиною творчих пошуків було вивчення народного українського мистецтва, як основи творчого методу Івана Падалки, котрий вважав, що шлях до створення нового і сучасного полягає в осмисленні національного та поєднанні його зі світовим.

Як згадувала Марія Котляревська: «Знайомились з цим мистецтвом таким чином: копіювали репродукції, при цьому намагалися побудувати фігуру, проаналізувати композицію твору, передати настрій… На підставі знайомства і вивчення мистецтва стародавнього і сучасного малювали з натури, компонували. І в малому розмірі, в графіці, і в живопису шукали шляхи до монументального мистецтва»2.

Школа Падалки доволі швидко стала упізнаваною, а твори його учнів були представлені на виставці студентських робіт Харківського художнього технікуму, Всеукраїнській виставці АРМУ, Всеукраїнській ювілейній виставка АХЧУ, Всеукраїнській ювілейній виставці 1927 року, виставці «Книга і преса України за 10 років». Серед випускників майстерні Івана Падалки найуспішнішою стала Марія Котляревська, яка зверталася переважно до відтворення сцен сучасного їй життя, поєднуючи їх із виконанням політичних вимог — створення робіт так званої «революційної тематики»: «Партизани», «Повстанці», «Махновці». Цим творам притаманна характерна для Івана Падалки пластична узагальненість. Художниця оперує масивними площинними формами, затискає їх у тісний композиційний простір, надаючи рис народної картинки; водночас, за допомогою жвавої ритміки чорних і білих плям, підкреслює вертикальне спрямування, додаючи монументальності. Зв’язок Котляревської із лубочною картинкою простежується також у надмірній декоративності композицій, що зауважував Іван Врона: «Багато уваги приділяла Котляревська й декоративній виразності своїх гравюр. Між тим декоративність їх інша, ніж творів Падалки. На противагу скульптурній монументальності, що визначала статичну будову його образів, гравюри Котляревської швидше схожі на гравіроване мереживо. Не всі вони рівноцінні. В одних декоративність залишається самоціллю («Повстанці», 1927), в інших — засобом інтерпретації подій сучасності в дусі фольклору»3. Звертається мисткиня і до сцен повсякдення. У роботах «Студентки», «Біля Ставка», «Жінка з насінням» помітне зосередження на психології образів, прагнення відтворити внутрішній світ героїв, поєднуючи фольклорні мотиви з іконописною традицією.

Не менш відомим серед учнів Падалки був Олександр Довгаль, активний учасник виставок 1920-х. У своїй творчості він зосередився на відображенні тодішнього селянського життя, сповнюючи сцени особливою жвавістю, емоційністю образів. Як і Марія Котляревська, він звертався до фольклору, інтерпретуючи його із притаманними своєму стилеві гумором та іронією, як-от у творах «Штилі носять», «Розподіл пайка».

Зустрічаються в доробку митця й суто бойчуківські сюжети, зосереджені на сакралізації та возвеличенні селянської праці: «Швацька», «Полільниця», «Сільський мотив». Монументальність і декоративність, притаманні учням Івана Падалки, Олександр Довгаль збагатив живописною манерою. Надаючи перевагу плямі, як основному засобу виразності, митець практично не вдавався до штрихування, що сповнювало його твори експресивності, напруги. Окрім цього, підсилював композицію поєднанням кількох поглядів, ламаною зигзагоподібною ритмікою. Роботи Довгаля вирізняються жвавістю, безпосередністю, притаманною наївному народному мистецтву. На відміну від інших учнів Івана Падалки, він значно частіше використовує у своїх гравюрах колір. Як пише Людмила Соколюк: «У стилістиці й емоційному ладі ліногравюр Довгаля, як і у самого Падалки й інших його учнів, багато чого походить від чисто народного сприйняття теми з її казковим і разом з тим глибоко людяним етичним аспектом. Проте Довгаль більше звертається до кольору. Як і народні майстри, використовує обмежену кількість кольорів, віддаючи перевагу жовтогарячим, що надає його ліногравюрам життєстверджуючого звучання»4.

Учні Івана Падалки досягли істотних здобутків у книжковій справі. Випускники майстерні активно працювали на замовленням різних видавництв, ілюстрували твори української та зарубіжної класики, сучасних авторів. Беручи до уваги інтерес до фольклорної тематики, до щирості й гумору, мистців передусім цікавила література для дітей, книжки пригодницького й авантюрного характеру. Їхні ілюстрації вирізнялися лаконічністю засобів, використанням двох-трьох кольорів для підсилення емоційної складової, динамічною жвавою композицією, здебільшого декоративно-площинного характеру, розмаїттям орнаментальних елементів.

Перший випуск майстерні Івана Падалки у Харківському художньому технікумі, що тоді вже був реорганізуваний у Харківський художній інститут, відбувся у 1929 році. Учні намагалися підтримувати зв’язок з учителем, разом працювали над проєктами, брали участь у спільних виставках за кордоном, зокрема у Відні, Лондоні, Гданську, Каунасі, Венеції, Стокгольмі.

Наприкінці 1920-х — початку 1930-х, коли розгорнулося цькування митців “неправильних” напрямів, посилювався ідеологічний тиск режиму, почались звинувачення в націоналізмі й репресії, художники намагались пристосуватися. Відтак, вони були змушені виконувати пропагандистькі замовлення, пов’язані з тематикою індустріалізації та класової боротьби, виконувати різноманітні агітаційні плакати, листівки, а водночас намагалися залишатися вірними принципам бойчукізму.

Проте вже в другій половині 1930-х років, укоренившись на теренах України та зміцнівши, комуністичний режим замість залякувати і використовувати українську наукову і творчу інтелігенцію, вирішив її знищувати, називаючи це боротьбою з «українським націоналізмом». Арешти, розстріли, поховання у масових таємних могилах, знищення творів — це доля багатьох українських митців, у тому числі й видатного художника-бойчукіста, педагога Івана Падалки.

Непроста доля спіткала його учнів, які вціліли у 1930-х, проте зазнали репресій пізніше, а їхні твори, як-от праці Марії Котляревської, були знищені, разом із творами Падалки у 1937 році.