Михайло Бойчук потрапив у Париж як стипендіат митрополита Андрея Шептицького і мав навчатися в офіційній Академії Мистецтв. Однак обрав інший шлях – протягом 1908–1910 років він студіював мистецтво у приватній Академії Рансон – у майстерні Поля Серуз’є.
«Нині я ступив на паризьку землю…», – цими словами починається лист молодого мистця до мецената, митрополита Андрея Шептицького, датований 13 квітня 1907 року. Паризький період у житті Михайла Бойчука тривав упродовж 1907–1910 років і позначився інтенсивними контактами із представниками різних культур і мистецьких напрямів. Проте українська ідентичність Бойчука відобразилася і на середовищі, яке він формував навколо себе, і на його діяльності. Він був одним із фундаторів Української громади в Парижі, за словами Євгена Бачинського, «свідомим українським патріотом». В листопаді 1909 року Бойчук, разом із співдоповідачем, Миколою Касперовичем, підготував і виголосив для членів Української громади в Парижі науковий реферат про історію та розвиток українського мистецтва.
У Паризькому Луврі, Михайло Бойчук мав нагоду бачити картини Чімабуе, Джотто, Фра Анжеліко, Паоло Учелло. Тож його уподобання поєднувалися з інтересом до новітніх авангардних експериментів притаманних експресіонізму, фовізму, кубізму, футуризму.
Разом з художниками Левом Крамаренком і Андрієм Тараном, Бойчук поселився у мебльованих кімнатах третього поверху будинку № 9 по вулиці Кампань Прем’єр (Campagne Premiere), де мешкали художники і поети новоприбулої богеми, про що свідчить меморіальна таблиця при вході до будинку. На жаль, про Бойчука і художників його спільноти нема й слова.
У 1902 році тут оселився український художник, потретист і пейзажист Модест Сосенко – один із перших стипендіатів митрополита Шептицького, а 1907 року сюди з Одеси приїхав Володимир Іздебський – організатор двох знаменитих міжнародних Салонів. Саме тут, із мешканців, які були студентами з різних країн, навколо українця Михайла Бойчука, сформувалося самобутнє мистецьке середовище, що перетворилося на його школу під назвою «відновлення візантійського мистецтва».
Ігноруючи офіційну Академію мистецтв у Парижі, де мали би відбуватися його студії, Михайло Бойчук відвідує клас професора Поля Серуз’є в Академії Рансон, що вирізнялася і демократичністю навчального процесу, і неординарним студентським середовищем.
Ба більше, у власній кімнаті, що перетворилася на майстерню, 1909 року Михайло Бойчук організовує експериментальну школу Renovation Byzantine, іменовану «відродження візантійського мистецтва» або «неовізантизм», членами якої стали Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене, Яніна Леваковська, Гелена Шрамм (Шраммувна), Євген Бачинський та Йосип Пеленський.
Бойчук аналізував тенденції загальноєвропейського художнього процесу і водночас був носієм української ідентичності – чутливим до народного, наївного мистецтва попередніх епох й до модерної національної традиції.
На Осінньому Салоні 1909 року Бойчук експонував кілька своїх творів («Жінка з гусками», «Жіночий портрет»), мальованих a la tempera й істотно відмінних від інших полотен виставки. А вже у квітні 1910 року – на виставці в Салоні Незалежних – були експоновані вісімнадцять творів темперного малярства Бойчука, Касперовича та Сегно під гаслом Renovation Bizantine. Серед двох тисяч експонентів група «неовізантистів» привернула увагу паризької богеми, а тамтешні критики зазначали: «вони знаменито продовжують напрямок старих іконописців, тільки ж їхні твори – сучасні».
Молодих мистців запросили у членство «Міжнародного Союзу митців і письменників». Гійом Аполлінер проаналізував творчі експерименти молодої групи, вказавши, що «…вони подорожують сторіччями і почуваються родичами Джотто і Чімабуе». Самобутність їхніх творів відзначала преса французька (Le Journal, Paris – Journal, Jil Blas, L’Intrasigent, Democratie sociale), польська (Nowa gazeta, Odrodzenie, Kurjer Warszawski, Literatura i sztuka), та українська (львівська газета «Діло»).
Львівська газета «Діло» вмістила розлогу рецензію, в якій описано і загальну атмосферу виставки, і самобутність українських митців-учасників: «…десь в куточку пригорнулися й твори наших українських малярів під назвиськом школи “Відродження візантійського мистецтва”. Поки що три наші художники Михайло Бойчук з Теребовльщини, Микола Касперович з Чернігівщини та панна Софія Сегно вперше після років праці свідомо вирушили в бій зі старими поглядами на самі підвалини всесвітнього сучасного мистецтва. 18 невеличких картин сміливістю і оригінальністю в трактуванні барв і ліній звертають на себе загальну увагу. Очі усіх мимоволі спиняються і здивовано порівнюють: як далекі ці маленькі і скромні малюнки і виглядом, і заложеною в них ідеєю від тої кількості різної крикливої і безідейної мазанини, що наввипередки одна перед одною гониться за екстравагантними, гостренькими темами!..»
Саме творча атмосфера Парижа спонукала Бойчука обрати концептуальну орієнтацію і на «відродження візантійського мистецтва», і на українську культуру середньовіччя, а головне – поєднувати їх із новітніми мистецькими напрямами початку ХХ століття.
