Євген Бачинський

Роки життя: 24.08.1885 м. Катеринослав – 30.10. 1978 м. Бюль, Швейцарія.

Родина

Близький товариш Михайла Бойчука паризького періоду Євген Бачинський народився у серпні 1885 року в м. Катеринославі (нині Дніпро) в аристократичній, високоосвіченій родині. Батько, Василь Бачинський – капітан російської армії у відставці, шляхтич гербу Сас, рід якого походив із села Бачина біля Старого Самбора в Галичині. Мати – Олімпіада з Іллічевських походила з давнього роду гетьмана Івана Виговського.

Освіта

Євген, за прикладом батька, здобував військову освіту. Упродовж 1895 – 1902 років навчався у Кадетському корпусі в м. Орлі (Росія), після завершення якого, 1903 року вступив у Артилерійську імператорську академію ім. Св. Михаїла в Санкт-Петербурзі, де навчався до 1905 р. та одержав військове звання підпоручика артилерії. Після завершення Академії служив як капітан у фортеці Осовець (Польща). У 1907 р. він два семестри навчався на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, де здобув теоретичну мистецьку освіту.

Бунтар

Під час навчання в Університеті, Євген став членом таємної організації «Всеросійський союз офіцерів». За участь у повстанні в Осовецькій фортеці, що відбувалося 1908 р., був заарештований та ув’язнений у Петербурзькій тюрмі «Хрести». Зумів утекти із в’язниці й нелегально перебрався до Франції, де отримав статус політичного емігранта.

Еміграція

Попри навчання в російських містах і службу в імператорській армії, Євген Бачинський ідентифікував себе з українською культурою та усвідомлював себе «свідомим українським патріотом», котрий одразу влився в українське середовище Парижа. 1909 р. він став одним із фундаторів та скарбником клубу «Української громади» в Парижі.

Саме тут відбулося знайомство Бачинського з Михайлом Бойчуком, з яким Євген тісно спілкувався протягом 1909 – 1910 років, залишивши розлогі спогади: «У Париж Михайло Львович приїхав раніш мене і був теж фундатором “Української громади в Парижі”. Познайомились ми напередодні Установчих зборів. Відразу я відчув до нього велику симпатію. Щось було в нім духовно-шляхетне і притягуюче, дарма, що він не був революціонером, не належав до жодної партії і навіть не мав вищої освіти! Потім уже я усвідомив що це був, скажу по-щирості, геніяльний революціонер духа, людина урівноважена і культурна, ніби з доби нашої княжої цивілізації, що у віках минулого тримала підвалини державности Руси-України». Окрім того, Євген зауважував інші особливості Бойчука: «Високий на зріст, міцної будови, Михайло Бойчук мав дуже гарне лице і в нього закохувались всі наші панночки!».

Неовізантизм

Спогади Бачинського, де окремі сторінки присвячено також учням – Миколі Касперовичу та Софії Сегно – особливо цінні тим, що він аналізує ключові мистецькі аспекти творчості Михайла Бойчука та описує історію формування групи Renovation Bizantine.

Він детально оповідає про «заколот» Бойчука в Салоні Незалежних 1910 року: «Вже в 1908 році біля нього гуртувався гурток малярів, з котрими він працював у своєму ательє, що було ніби справжньою фабрикою мистецтва, бо його “неовізантійська школа”, як колись малярські цехи середньовіччя, які виробляли самі все, що потрібне, почавши від фарб, пензлів, дощок, рямок і кінчаючи колективним опрацюванням образів і шкіців. Вироблювані в його майстерні фарби були відомі багатьом малярам, бо це не були олійні фарби, а з рослинних екстрактів на яєчнім жовтку з часничним соком [темпера – Я.К.]. Таємниця приготування цих фарб була давно затрачена і Бойчукові належить слава віднайдення її. Він міг вільно малювати золотом, як і іншими кольорами, не застосовуючи листовного, котрий і досі вживається малярами. Він віднайшов спосіб малювання “а темпера”, яким малювали до 1420 р., а також стінне малювання “аль фреско” по мокрому і “аль секко” по сухому, розводячи фарби в теплім розчині воску. Але, що особливо важливе, навіть для світового мистецтва, – Михайло Бойчук розробив підвалини дійсного розуміння мистецтва, беручи підставою візантійську добу. У мене занотовано багато Бойчукових міркувань, наприклад, казав він завше: “Мистецтво це синтез життя. В мистецтві не треба представляти усі жести, усю дійсність, копіювати природу, як її бачиш, а тільки удосконалені, потрібні для якоїсь певної мети” (занотовано 5.06.1910)».

З цих нотаток очевидно, що Бачинський добре розумів значення бойчуківського експерименту в процесі розвитку як української, так і європейської школи сучасного малярства.

Під псевдонімом «Є. Д-ський» він також опублікував три великих нариси у львівському часописі «Діло» (числа 151, 152, 153 за червень 1910 р.) під назвою «Виставка Незалежних та українські малярі», де ґрунтовно проаналізував твори бойчукістів.

Діаспора

У серпні 1910 року їхні шляхи розійшлись: Михайло Бойчук з деякими учнями повертається до Львова, а Євген Бачинський залишається працювати у Вищій садівничій школі у Версалі. Окрім того, він активно пише статті й співпрацює з українськими часописами і газетами: «Діло» (Львів), «Рада» (Київ), «Сніп» (Харків), «Рідний край» (Полтава).

З початком Першої світової війни переїжджає до Женеви, де стає фундатором і секретарем українського товариства «Громада», виконує обов’язки представника Союзу Визволення України в Швейцарії. 1918 року уряд Директорії призначає його консулом УНР в Лозанні. Як офіційний уповноважений Української автокефальної православної церкви, видає церковний бюлетень «Благовісник» (1925 – 1926) та «Екклезія» (від 1930 року) французькою та українською мовами.

У Женеві Бачинський заснував «Український клуб», який організовував акції «порятунку голодуючих» під час Голодомору в Україні 1932 – 1933 років. Від 1939 р. Бачинський був директором Центру допомогового комітету Українського Червоного Хреста на чужині. У 1945 році взяв активну участь у відродженні бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі.

7 травня 1955 р. Бачинського було хіротонізовано на єпископа УАПЦ з осідком у Шейцарії. Протягом цього періоду він багато публікувався у часописах «Українське слово» (Берлін), «Українська трибуна» (Варшава), «Америка» (Філядельфія), «Воля» (Відень), «Дніпро» (Чикаго).

Вагоме місце серед цих публікацій займають його спогади про українських мистців, з якими спілкувався упродовж 1908 – 1950-х років, зокрема – спогади про «зустрічі та силуети українських малярів і різьбарів на чужині», опубліковані в Торонто 1952 р. Статті й спогади Євгена Бачинського, його цікаві авторські спостереження, є також цінним історичним джерелом епохи, що допомагають нам пізнати обставини повсяденного і творчого життя українських митців.

Література

Бачинський Є. Мої зустрічі та силуети українських малярів та різьбарів на чужині. Спомин старого емігранта за роки 1908 – 1950 // Нові дні. – Торонто. – 1952. – Ч. 32 (вересень). – С. 16 – 21; Ч. 33 (жовтень). – С. 27 – 29;

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 26;