Налепінська–Бойчук Софія Олександрівна

Роки життя: 30.07.1884 м. Лодзь (Польща) – 11.12.1937 (Київ, катівні НКВС, похована у Биківні).

Дитинство

30 липня 1884 року в родині Налепінських народилася донька-первісток Софія, у майбутньому українська художниця, віддана учениця і дружина Михайла Бойчука. Її батько, варшав’янин, молодий інженер Олександр Налепінський був тоді директором залізничної гілки «Варшава – Лодзь Фабрична». На першому поверсі станційної будівлі розташовувалось службове помешкання директора, душею якого стала його дружина Софія – піаністка, француженка за походженням.

Юна Софія виховувалась у шляхетній сім’ї, де панував культ польського патріотизму. Втім, у 1890 р. родина переїхала до Петербурга, куди батько отримав нове «добровільно-примусове» призначення, адже значна частина Польщі, внаслідок третього поділу, перебувала тоді під владою російської імперії. Родина Налепінських оселилася у великому помешканні по вул. Роз’їзжджій 35/5, де й мешкала до 1919 р. Саме тут 1902 р. народилася наймолодша з чотирьох дітей – сестра Ганна, авторка спогадів про родину Налепінських та Бойчуків.

Освіта

Донька чиновника Міністерства шляхів сполучення, Софія отримала гарну домашню освіту, добре володіла німецькою та французькою мовами, захоплювалась малюванням, екстерном завершила гімназію. «Висока, тоненька і струнка, вона можливо, не була гарна класичною красою, але було в ній щось піднесене, захопливе… і вабливе» – згадувала пізніше молодша сестра Ганна.

Після навчання у майстерні петербурзького художника-імпресіоніста Яна Ціонглінського – у школі Товариства заохочення мистецтв, три молоді подруги-польки Софія Налепінська, Софія Сегно і Софія Бодуен де Куртене вирушили 1906 р. у Європу – студіювати мистецтво живопису. Спершу до Мюнхена – в художньо-промислову школу Вільгельма Дебшіца та в Академію професора Гейдлера, згодом у Париж. Як оповідала пізніше Ганна Налепінська-Печарковська, це був доволі сміливий вчинок емансипованих панянок «в ту цнотливу, сповнену забобонів, епоху».

Навчання

Поселившись у мебльованих кімнатах по вул. Кампань Прем’єр (rue Campagne Premiere), у будинку № 9, де мешкали поети й художники новоприбулої богеми, «три Зосі», студентки Академії Рансон 1908-1909 рр., де викладали відомі французькі художники Моріс Дені, Поль Серуз’є, Фелікс Валлотон, знайомляться із сусідом, вихідцем з Галичини – Михайлом Бойчуком. Його практичні підходи й теоретичні засади спонукають створити, разом із Миколою Касперовичем, Софією Бодуен де Куртене, Софією Сегно, Геленою Шрамм, Яніною Леваковською, Євгеном Бачинським та Йосипом Пеленським, школу-майстерню з вивчення темперного і фрескового живопису. Наближеними до цього товариства були брат Софії Налепінської, польський поет-романтик  Тадеуш Налепінський і художник-богеміст Антоні Бушек. На виставці 1910 року в Салоні Незалежних ця школа отримала назву «Renovation Bizantine» і широкий розголос у європейській пресі.

Кохання

У Парижі Софія Налепінська закохалася в Михайла Бойчука, свого товариша й учителя, що й визначило усе подальше життя. «Так, можливо, він і був генієм, – писала у своїх листах-спогадах Ганна Налепінська-Печарковська, – але з погляду, наприклад, матері, він був нещастям для моєї сестри, яка навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути і повернутись додому… Але мама, хоч і страждала…, але розуміла, що Михайло – це велика мистецька індивідуальність… Михайло був цілковито захоплений українськими ідеями, бути і працювати з ним означало також відректися від своєї батьківщини (Польщі). Треба було так любити його, як моя сестра, щоб відректися від всього».

Мандри

Восени 1910 року Софія Налепінська, разом з Михайлом Бойчуком та Миколою Касперовичем, мандрувала музеями Флоренції, Равенни, Венеції та Відня. А коли вони приїхали у Львів, то «працювала по своєму фаху: графіка, портрети,  іконопис, а також роботи по закріпленню стародавнього живопису в музеях львівському і київських». З початком Першої світової війни Налепінська повернулася до родини в Петербург, а Михайла Бойчука разом із братом Тимком, як австрійських підданих, російська влада інтернувала в Арзамас.

У грудні 1917 року художниця прибула в Київ, до Української академії мистецтв, одним із засновників якої був Михайло Бойчук – улюблений вчитель і майбутній чоловік. Разом із Софією, але недовго, у майстерні професора навчалася її молодша сестра Ганна, котра пізніше у своїх листах-спогадах до київського мистецтвознавця Дмитра Горбачова, описувала як вони жили на вул. Татарській: «Там був особняк з великим садом, у голодні роки фрукти і овочі дуже допомагали якось вижити… Приходило багато учнів, молодих і тому завжди готових їсти. Тимко приїхав з Романівки, приходили Колос, Сагайдачний, Падалка і багато інших. Софія варила великі баняки каші, капусти…, бо всі працювали у нас в домі, пам’ятаю робили проекти паперових грошей для Петлюри – на конкурс…».

Родина

Софія Налепінська взяла шлюб з Михайлом Бойчуком у греко-католицькій дерев’яній церкві на вул. Новопавлівській у Києві. Світлину із зображенням цього храму, тоді єдиної греко-католицької святині в Києві, знищеної 1935 р., американський дослідник Тит Геврик вмістив у праці «Втрачені архітектурні пам’ятки Києва». Після народження сина Петруся (26 липня 1918 р.) Софія виїхала у Миргород – там легше було перебути тяжкі й непевні часи.

Викладання

Софія працювала вчителькою малювання у Художньо-промисловому інституті, займалась творчою працею. Відтоді зберігся дереворит «Гітаристка» (1921).

З листопада 1922 р. Налепінська-Бойчук очолює майстерню ксилографії Київського інституту пластичних мистецтв, а в 1924 р. стає співорганізатором поліграфічного факультету Київського художнього інституту – першої художньої поліграфічної школи в Україні. Як згадувала Віра Бура-Мацапура, одна з перших учениць професорки: «Софія Олександрівна… була педагогом високої ерудиції. Під час занять вона підсідала до вихованців з олівцем в руках, пояснювала і показувала, як можна урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній. При цьому завжди зберігала первинний авторський задум композиції, знаходила в ньому цінне, притаманне саме цьому студентові. Тематику композицій вона радила брати з реального життя, добре знайомого автору».

Серед учнів Софії Налепінської-Бойчук, які закінчили поліграфічний факультет КХІ та дотримувались у своїй творчості засад бойчукізму, були Віра Бура-Мацапура, а також Олександр Рубан і Олена Сахновська.

Твори

Розвиваючи техніку деревориту, художниця створила станкові графічні аркуші «Молодий робітник», «Малашка» (1926), звертаючи особливу увагу на композицію. Ці твори вирізняються монументальністю, підкресленою площинністю. «Максимум ефекту з мінімумом засобів», – так характеризував ці роботи інший учень Бойчука – Василь Седляр.

На Всеукраїнській виставці АРМУ (1927) та Всеукраїнській ювілейній виставці у Харкові (1928) критика високо оцінила твори мисткині: «На вакаціях», «Пряля», «Голодні діти», «Катерина», «Мені тринадцятий минало». Пізніше ці графічні аркуші експонувалися на міжнародних виставках сучасної гравюри у Флоренції та у Брюселі. В галузі книжкової графіки, упродовж 1928-1930 рр. Софія Налепінська створила ілюстрації до поеми Тараса Шевченка «Катерина», до творів Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста» і Степана Васильченка «Олив’яний перстень».

Пропаганда

На початку 1930-х рр., перебуваючи під тиском цензури, як усі митці в УРСР, художниця полишає жанр книжкової графіки і створює експресивно-драматичні твори, суголосні з вимогами офіційної ідеології: «Пацифікація Західної України», «Геть шкідника», «Не дамо куркулям згноїти зерно». Водночас вона залишалася вірною засадам бойчукізму в побудові простору, трактуванні фігур, виразності ритмічної організації композиції. Твори цього періоду експонувалися на міжнародних виставках у Відні, Лондоні, Берліні, Стокгольмі, Венеції, Цюриху та в інших європейських культурних центрах. Софія Налепінська-Бойчук стала відомим українським гравером, професором Київського художнього інституту, яка виплекала плеяду талановитих учнів і заснувала школу сучасного українського граверства.

Невдовзі для імперського більшовицького режиму, який припинив вдавати турботу про українську культуру та згорнув українізацію, нищив або спотворював історичну спадщину, Софія Налепінська стала таким же «ворожим елементом», як і інші бойчукісти. Після компартійної постанови 1932 р. про єдино можливий творчий метод соцреалізму, Налепінська-Бойчук переживає творчий занепад і депресію. Спроби досягти компромісу з компартійними вимогами спричинили втрату самобутності й художньої виразності, притаманної творам 1920-х рр. Тож на Всеукраїнській художній виставці 1935 р. мисткиня експонувала чотири гравюри: «Колгоспні ясла», «Прогулянка», «Шевченко», «Сталін – вождь мільйонів». Ці твори не збереглися, відтак нині важко скласти про них цілісне уявлення. Втім, як зауважила мистецтвознавиця Людмила Соколюк: «остання назва говорить сама за себе».

Доля

У 1997 р. київський історик Сергій Білокінь писав у журналі «Образотворче мистецтво»: «Коли у справах ОГПУ-НКВД вичитуєш, що за Україну чи як казали тоді, за український (конче буржуазний) націоналізм більшовики винищували українців, це сприймається майже нормально. Тут є своя закономірність, своя логіка. Особисто мене особливо по-людськи зворушує, коли за Україну гинули люди, ані сном, ні духом нам нічого не винні, такі, як-от, скажімо, історик мистецтва, німець з роду Федір Людвігович Ернст. Ані крапельки української крові не мала в собі польська шляхтянка Софія Олександрівна НАЛЕПІНСЬКА».

Після арешту 26 листопада 1936 р. чоловіка Михайла Бойчука, звинуваченого в «організації формалістично-націоналістичного угрупування», художниця вирішила звернутись до іншої мистецької техніки – гобелену, менш підвладної, як здавалося, ідеологічному контролю.

Але розгорнути діяльність у цьому напрямку їй не вдалося – вночі 12 червня 1937 р. у її помешкання на вул. Комуністичній, 12 (нині вул. Банкова) увірвалися з обшуком. Серед вилученого «одна пачка листування». Софія Налепінська-Бойчук, заарештована за звинуваченням «в участі у націонал-фашистській організації та шпигунстві на користь Польщі», залишила напризволяще свого сина Петруся. Тієї самої ночі відбувся перший формальний допит, де її запитали про національність, а вона відповіла: «Українка (батьки поляки)».

Страта

У катівнях НКВС її мучили пів року. Коли в’язні не давали потрібних свідчень, а визначені строки перебування під вартою минали, слідчі клопоталися про їх продовження. Налепінській-Бойчук строк продовжували тричі – до 27 вересня, 27 жовтня і до 12 листопада. А Михайла Бойчука на той час уже давно не було в живих!

Вона могла відмежуватися від чоловіка, сказавши, що давно з ним не жила, адже він більше часу перебував у Харкові, де в нього народилася донька від іншої жінки – Алли Гербурт-Йогансен. Але любов Налепінської була вищою за родинний конфлікт: «вона не сказала про Бойчука жодного лихого слова».

«Скільки разів її допитували, достеменно невідомо (протоколів збереглось лише п’ять), – писав С. Білокінь, – але трималась вона стоїчно. Слідча справа не каже, які тортури до неї застосовували, як саме її мучили. Перед розстрілом її не сфотографували.., й ми ніколи не дізнаємось, як страшно вона виглядала, – позаяк витримала те, чого не витримували чоловіки. З поміж в’язнів майже ніхто не знаходив у собі стільки сил. Софія Налепінська витримала все».

11 грудня 1937 р., за вироком вищої «двійки», її розстріляли в катівнях НКВС як «ворога народу та учасника антирадянської націоналістичної терористичної організації». Безіменна могила художниці серед масових поховань, де й інші бойчукісти, у Биківнянському лісі під Києвом.

Пам’ять

Молодша сестра, Ганна Налепінська-Печарковська, яка упродовж десятиліть розшукувала  життєві сліди Софії, ще на початку 1973 р., в листі до художника-бойчукіста Охріма Кравченка сподівалася: «що може живе ктось, кто пам’ятає Зосю й ріжні деталі…». Реабілітували Софію Налепінську-Бойчук лише у часи горбачовської «перестройки», у грудні 1988 р.: «Уголовное дело прекратить за отсутствием собития преступления».

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – 256 с.
Білокінь С. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образотворче мистецтво. – Київ. – 1997. – № 1. – С. 46 – 49;
Горбачов Д. Листи-спогади Ганни Печарковської про Бойчука і бойчукістів // Київська старовина. – Київ – 1999. – № 6. – С. 133 – 150;
Кравченко Я. Софія Налепінська-Бойчук: від Лодзі до Києва – шлях, довжиною у життя / У зб.: Studia Urrainica Varsoviensia. – Uniwersytet Warszawski – Katedra Ukrainistyki. – Tom I. – Warszawa. – 2013. – S. 371 – 381.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. Видання друге доповнене. – Київ.: Майстер Книг. – 2019.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Оранта. – 2010. – С. 161 – 162.
Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів: Каменяр.
Соколюк Л. Графіка бойчукістів. – Харків-Нью-Йорк: Березіль. – 2002 . – 223 с.

Учні

Рубан Олександр

Сахновська Олена