Бодуен де Куртене Софія Іванівна (Янівна)

Роки життя: 02.01.1887 м. Дерпт (нині – Тарту, Естонія) – 28.03.1967 м. Ченстохова (Польща).

Родина

Софія Бодуен де Куртене народилася на другий день нового, 1887 року, в місті Дерпті (нині – Тарту, Естонія) в родині відомого вченого мовознавця-славіста, професора Краківського і Дерптського університетів Яна (Івана Олександровича) Бодуен де Куртене. Мати Софії, Ромуальда з роду Багницьких, польська письменниця і авторка історичних праць.

1901 р. родина виїхала в Петербург, де батько отримав посаду в університеті.

Він був видатним ученим, який започаткував кілька напрямів сучасної лінгвістики, зокрема – довів необхідність вивчення діалектів у дослідженні історії мов, сформував теорію фонем у мовознавстві, запровадив математичні моделі у лінгвістиці. Ян Бодуен де Куртене був не просто ученим-поліглотом, а світоглядно вмотивованим науковцем: виступав за культурну самостійність Польщі у складі російської імперії (за що кілька разів  заарештований) та за польську національну автономію (за що був ув’язнений). Він також виступав проти імперських обмежень щодо вживання української мови й листувався з видатним українським ученим – Іваном Франком.

Освіта

Початкову загальну освіту Софія отримала в домашніх учителів та у приватній гімназії в Петербурзі, а уроки рисунку і живопису брала в художниці Ганни Мілковської.

Упродовж 1905 – 1906 рр. вона здобувала початкову художню освіту, вісімнадцятирічною розпочавши навчання у Школі Товариства заохочення мистецтва – в популярного художника-імпресіоніста, професора Яна Ціонглінського, про якого писали: «бути в [його] майстерні.. означало бути на межі усіх сучасних знань і понять в мистецтві, як за кордоном, так і у нас». Тут вона познайомилася з іншими художницями-початківцями, вихідцями з польських аристократичних родин: Софією Налепінською та Софією Сегно. Зрештою, три «молоді емансипантки» вирішили разом продовжувати навчання у європейських мистецьких школах.

Упродовж 1906 – 1908 рр. три Софії займаються у майстерні професора Шимона Голлоші в Мюнхені, а протягом 1908 – 1909 рр. беруть уроки в Поля Серуз’є в Академії Рансон у Парижі.

Неовізантизм

Тут, у майстерні Поля Серуз’є, три Софії познайомилися з Михайлом Бойчуком, який, разом із Левком Крамаренком і Андрієм Тараном,  виявився їхнім сусідом по мебльованих кімнатах у будинку на вул. Кампань Прем’єр № 9, де оселилися три молоді подруги.

Разом із Миколою Касперовичем, Бойчук розробляв теоретичні засади неовізантизму, що «був не тільки новою стильовою програмою, а й цілісною, теоретично обгрунтованою концепцією (започаткованою мистцями Юліаном Панькевичем та Модестом Сосенком) розвитку українського мистецтва, що спираючись на досвід модерну, передбачала синтез різних форм мистецької діяльності». Юні польські художниці стали вдячними ученицями українських мистців.

Вкупі з Євгеном Бачинським, Яніною Леваковською, Йосипом Пеленським та Геленою Шрамм вони створили гурток молодих, залюблених у свого вчителя, мистців. Окрім засвоєння теоретичних настанов Бойчука, у школі-майстерні вони власноруч виготовляли пензлі, дошки, рами, фарби з рослинних екстрактів. Яскравим здобутком учасників школи стала експозиція з 18 колективних робіт під загальною назвою Renovation Bizantine («Відродження візантійського мистецтва») на виставці в Салоні Незалежних у травні 1910 р., високо поцінованих європейськими мистецькими критиками, зокрема – Гійомом  Аполлінером та Андре Сальмоном. З того періоду збереглася робота Софії Бодуен де Куртене «Дівчина і баран» (1910).

Виставки

Перша, паризька школа Михайла Бойчука, існувала недовго. Вже восени 1910 р. Софія Бодуен де Куртене повернулася в Петербург, де разом із Євгеном Сагайдачним, брала активну участь у виставках авангардистів, організованих петербурзьким «Союзом молоді» та московським «Бубновим валетом».

Оскільки вона не втрачала контактів з учителем, то разом із Софією Налепінською та Євгеном Сагайдачним приїхала у Львів, де впродовж 1912 – 1913 рр. брала участь у відновленні іконостасів церков та поліхромії каплиці Св. Духа. Згодом, отримавши запрошення Російського археологічного товариства й долучивши Миколу Касперовича, усі вони виїхали працювати під орудою Михайла Бойчука над реставрацією іконостасу церкви в селі Лемеші на Чернігівщині. Однак початок Першої світової війни у 1914 р. перешкодив завершити цю важливу роботу.

Під час війни Софія жила в Петербурзі, лікувалася від туберкульозу в санаторіях Фінляндії,  готувалася до персональної виставки, що відбулася в Гельсінкі у березні 1917 р. В експозиції було представлено «понад 80 творів, серед яких автопортрети, картини, на яких зображено жниварок, сліпців, жебраків, пейзажі».

Батьківщина

Після розвалу російської імперії внаслідок революційних потрясінь і воєн, у 1918 р. Польща відновлює державність. Софія, разом із батьком і сестрою, повертається у Польщу й оселяється з родиною у Варшаві – в кам’яниці на вулиці Смольній. Повернувшись на Батьківщину вона створила видатні  монументальні розписи й вітражі у 24 костелах по всій території Польщі.

Перші замовлення на виконання настінної поліхромії культових споруд – костелу Бенедектинок у Ярославі вона отримала 1921 р. Під час цієї праці мисткиня вступає до світської спільноти францисканських терціаріїв, склавши світські обітниці прагнення до євангельської досконалості, згідно із заповідями Св. Франциска Асіззького. Відтоді сюжети францисканської іконографії наявні у створених нею релігійних композиціях.

У 1924 р., в Салоні Гарлінського у Варшаві, відбулася групова виставка, пов’язана з будівництвом костелу в Стараховіцах, проєкт будівлі якого представив архітектор Ян Боровський, а проєкти внутрішнього декору підготували Софія Бодуен де Куртене та Гелена Шрамм. У цьому ж Салоні 1927 р. експонувалася персональна виставка творів художниці.

У 1929 р., в Познані відбулася ще одна групова виставка «Край та Познань», де Софія, разом із Яніною Леваковською та Геленою Шрамм, представляла станкові твори, мальовані темперою. Твори цього періоду «Гусляр і дві дівчини» (1918), «Біля криниці» та «Рибний ринок» (1920-і рр.), що зберігаються в Національному музеї у Варшаві, вирізняються бойчуківським монументалізмом у поєднанні із сучасною експресивною пластикою і елементами витонченого колориту старопольської готики.

Упродовж багатьох років, співпрацюючи з архітектором Яном Боровським, художниця займалася реставрацією пам’яток архітектури, створенням фрескових розписів і вівтарних образів, граффіто, енкаустикою, проєктуванням вітражних композицій та малюванням на склі. Бодуен де Куртене відновила оздоблення або ж прикрасила 24 храмові будівлі: «від Ярослава аж по західні землі». Серед них можна назвати фрески, мозаїки і вітражі в костелах у Вержбнику (1924), Бєляві (1930), Радзєйові (1934), Св. Георгія в Сопоті, Св. Єлизавети та Св. Якова в Ґданську (1948), Доброму (1954). Вона створила розписи на склі в Катедральному соборі Оліви (1947), в костелах Св. Єлизавети та Св. Якова в Ґданську (1948), в Катедрі Св. Андрія у Ченстохові (1957) й багато інших.

Працюючи переважно на західних теренах Польщі, Софія Бодуен де Куртене у своїх творах використовувала візантійські традиції, поєднані з теоретично-мистецькими засадами першої, Паризької школи Михайла Бойчука. Її оригінальні монументальні композиції, попри певну ідейну та пластичну відмінність від польської художньої культури, вирізняються стриманістю форм у поєднанні з насиченим колоритом, декоративізм якого постав у  творчій манері художниці завдяки дослідженням давніх фресок Помпеї, яким вона присвятила мистецтвознавчі праці.

Однак повоєнна творчість художниці, майже цілковито ігнорована у польській мистецтвознавчій літературі й пресі, здебільшого залишалася поза увагою офіційного мистецтва. А зверхнє ставлення духовенства і реставраторів-консерваторів спричинили знищення низки поліхромій мисткині.

Софія Бодуен де Куртене ніколи не мала власної майстерні та постійної адреси проживання. Жила у плебаніях костелів, які оздоблювала поліхромією та вітражами, періодично перебуваючи під опікою подруг: Ванди Щепановської, Барбари Павловської, Елеонори Плутинської. Остання і звернулася з листом до отця-професора Владислава Смоленя з Католицького університету в Любліні, з проханням зберегти пам’ять про мисткиню у посмертній мистецтвознавчій публікації.

З ранньої молодості Софія Бодуен де Куртене боролася з туберкульозом легень, й лише досягнувши вісімдесятиріччя, 28 березня 1967 р., дозволила смерті себе перемогти.

Бачення власної кончини художниця описала у одному із своїх віршів:

«Слухаю, як глухо вночі серце б’ється.

Це удари весел, що несуть до мене

Чорний човен смерті, щораз ближче….»

(Переклад з польської – Ярослав Кравченко)

Похована в сімейному склепі у Варшаві на Повонзках, мисткиня Софія Бодуен де Куртене, учениця Михайла Бойчука паризького періоду, ще очікує уважного дослідника свого творчого життя.

Література

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки. // Автори-упорядники О.Ріпко та Н. Присталенко. – Львів. – 1991.

Кравченко Я. Паризька школа неовізантизму Михайла Бойчука у творчості Софії Бодуен де Куртене (до 130 – ліття від дня народження) / У зб.: Studia Ucrainica Varsoviensia. – Warszawa: Uniwersytet Warszawski. – 2018. – T. 6. S, 367 – 371.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстер Книг. – 2010.

Ріпко О. У пошуках страченкого минулого. – Львів: Каменяр. – 1991.

Baranowa A,, Pospieszalski S. Zofia Baudouin de Courtenau a kryzys sztuki sakralnej // Znak – 1986.  –  # 2-3. – S. 44 – 54.

Biliewicz H. Malowidla scienne Zofii Baudouin de Courtenau w kosciolach Gdanska i Sopotu // Sakrum et Decorum. – 2015. –  VIII. – S. 139 – 150.

Instytut Sztuki Polskiej Akademii Nauk. – Warszawa. – Zbiory specialne.  N. 1749. Archiwum Eleonory Plutynskiej.

Smolen W. Tworczość malarska Zofii Baudouin de Courtenau // Rocznik Humanistyczne. – 1969. – T. XVII. – z. 5. – S. 33 – 45.