Мануїл Йосипович Шехтман

Роки життя: 02.02.1900, с.Липники на Житомирщині – ?.11.1941, м. Димитров під Москвою.

Батько українсько-ізраїльського художника Марка Шехтмана (1928 – 2020).

Коріння

Взимку 1900 року, на хуторі Липники, де було «три українські хати і стільки ж єврейських», неподалік містечка Овруча на Поліссі, у багатодітній родині сільського поштаря (як вказано у свідоцтві – «норинського міщанина» Йосі Шехтмана) народився син, «якому дано ім’я Менахем-Мендель». Дитинство майбутнього художника промайнуло в містечку Норинську, де під опікою діда він отримав у хедері «традиційне єврейське виховання».

Освіта

Хлопець змалку захопився малюванням, що привело його з рекомендаційним листом до київського лісопромисловця Фельдмана. Тож тринадцятилітній Мануїл у 1913 році став учнем Київського художнього училища, де навчався до 1920 року. Здобування освіти в училищі відбувалося у контексті карколомних подій епохи: Перша світова війна, Лютнева революція, Жовтневий переворот, формування української державності у 1917- 1919 роках, російські (білі й червоні) спроби її знищити, єврейські погроми, поразка УНР від російських більшовиків та проголошення радянської влади.
Вразливий юнак пропустив долі погромлених, знедолених, біженців, переселенців крізь власне серце й душу, що вплинуло на його життя і подальшу творчість.
Завершивши навчання в художньому училищі, 1921 року двадцятилітній Мануїл Шехтман вступає в УАМ – у майстерню монументального живопису професора Михайла Бойчука, де одразу став органічною частиною творчого колективу молодих людей, захоплених своїм Учителем.
За спогадами Марії Трубецької: «Атмосфера в майстерні була дружня. Тимко Бойчук показував гуцульські танці. Багато живості вносили співи. Маючи прекрасний баритон, співав Роберт Лісовський. Народних пісень виконували Тимко та Сергій Колос, а інколи Тимко разом з Михайлом Львовичем співали галицьких пісень, яких ніхто з нас не знав… Співав інколи й Шехтман, єврейською мовою…».
Подібно до інших студентів майстерні Бойчука, Мануїл Шехтман поєднував навчання, творчість, брав участь у виставках. Оглядаючи Осінню виставку УАМ 1922 року, київський критик Лев Дінцес писав: «Цікавий ще один учень М.Бойчука – М.Шехтман. Він не пішов тільки в технічні пошуки. Шехтман – єврей, і національний колорит його порівняно молодих робіт і робить його помітним на виставці. Взявши з одного боку старовинні східні рельєфи, а з другого єврейську – галузь Барокко, він характерно переплітає ці чужі одне одному начала за зразком місцевих єврейських вівтарів… – такі його прекрасні графічні ілюстрації до української казки про котика».
1927 року Шехтман завершив навчання у Київському художньому інституті, отримавши кваліфікацію «художник-синтетик, організатор станкового живопису», а також став членом АРМУ. Його дипломна робота – картина «Діна» – монументальний за формою портрет дружини, артистки єврейського театру-студії «Аманут». Картина сподобалася комісії, Шехтмана преміювали навіть творчою поїздкою до Італії та Франції. Але під час оформлення документів хтось із керівництва «вчасно зорієнтувався», тож бажана поїздка не відбулася.

Твори

На Першій Всеукраїнській виставці АРМУ в Харкові (1927) випускник КХІ Мануїл Шехтман демонстрував свої темперні картини «Погромлені» і «Мати». Ректор інституту, мистецтвознавець Іван Врона в огляді виставки писав: «На свій самостійний шлях виходить молодий художник Шехтман… Його “Погромлені” і “Мати” – фрагменти цілої поеми, жахливої національної епопеї єврейського народу…».
Наступного року художник створює картину «Переселенці», де показано трагізм біженців: переїзд єврейської родини з обжитих місць у мрію – на «місця обітовані». Вся живописно-композиційна побудова твору визначається рисами художнього узагальнення й метафоричності.
На жаль, окрім названих полотен, інші роботи художника («Виселення євреїв», «Єврейська біднота», «Автопортрет з рудим котом», а також портрети письменників Олександра Копиленка (1900 – 1958) й Івана Микитенка (1897 – застрелений 1937 під Харковом), і поета Лева Квітка (1890 – розстріляний у справі антифашистського комітету у 1952), експоновані на виставках 1920-1930-х років, не збереглися, тож відомі лише за журнальними репродукціями того часу.
1928 року Мануїл Шехтман брав участь у розписах Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі. У вестибюлі, над сходами, разом із Миколою Рокицьким, Кирилом Гвоздиком та Олександром Мизіним, художник виконав велику фреску «Свято врожаю». А в клубному залі, де композиції розміщувалися у вертикально-видовжених прямокутниках між вікнами, Шехтман створив самостійну фреску, присвячену минулому українського села. Спокійна ідилічна картина виїзду поміщицької родини з хортами на тлі пагорбів і мурованого монастиря, що нагадує парадні розписи доби Відродження, контрастує зі сценою знущання панського економа над селянином-дроворубом, вміщеною за «джоттівською» схемою на передньому плані – у нижньому кутку композиції. Два різні епізоди з життя села, співставлені й розгорнуті в єдиному ритмічному плані, надають сюжетові особливого настрою.

Одеса

Після завершення розписів Селянського санаторію художник залишився в Одесі, де упродовж 1929 – 1934 років працював завідувачем відділу мистецтва Всеукраїнського музею єврейської культури імені Менделя Мойхер-Сфорима. Він збирав колекцію творів єврейських художників, а також був учасником виставок у Харкові, Москві, Цюріху, Токіо.

Родина

Мануїл Шехтман працював в Одесі, а родина мешкала в Києві, де 1928 року в нього народився первісток – син Марк. За словами Марка Мануїловича, почувши про його народження, батько так зрадів, що оступився і впав з риштування у вестибюлі санаторію, але так щасливо, що навіть не подряпався!
За кожної можливості художник приїздив у Київ, до родини, що мешкала на Великій Житомирській, 12. Окрім того, він часто зустрічався і підтримував дружні стосунки з Михайлом Бойчуком. Як згадував син художника, Марк Шехтман: «Нерідко разом з Бойчуком вони блукали яскравими осінніми ринками і, хоч життя було доволі складним. Батько не завжди міг утриматись від покупки… пам’ятаю старовинне намисто з бісеру з оригінальним орнаментом на пряжках, грубо розмальовану дерев’яну ляльку з великими скляними очима, килимок із великими яскравими квітами на зеленому тлі…».

Бойчукіст

Аналізуючи творчість художника, мистецтвознавиця Людмила Соколюк справедливо зауважила, що «саме бойчукізм став для Шехтмана тою надійною точкою опори, відштовхуючись від якої художник вирішував проблеми, пов’язані з розвитком мистецтва єврейського народу».
А мистецтвознавець Григорій Островський в есеї «Погромлений», присвяченому творчості Мануїла Шехтмана, міркував про відданість художника національній тематиці та її витоки: «Непросто зрозуміти, що привело уродженця єврейського містечка у майстерню професора Михайла Бойчука, проголошеного “українським буржуазним націоналістом”. Що притягнуло “погромленого” до бойчукістів, заворожених ідеєю відродження національного мистецтва на основі народної творчости й українського іконопису з опорою на традиції Візантії й примітиви епохи Джотто? Лише притаманна школі М. Бойчука висока – європейського рівня – професійна культура, що протистояла зашкарублому академізму й пласким образам? Імовірно, у цьому тяжінні приховане стремління молодого художника, наділеного незнищенною печаттю єврейства, до ідеї національного, хоча вже не українського, а єврейського мистецтва – до боротьби за нього, прикладом чого могли слугувати Бойчук і бойчукісти».

Переїзд

Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років, зміцнівши достатньою мірою, комуністичний режим припинив загравати з мовними і культурними правами різних націй у складі СРСР. Зокрема в Україні відбувалося згортання політики «коренізації», розгорталися натомість пошуки «ворогів народу», цькування науковців за «український буржуазний націоналізм», а мистців – за «формалізм». Партійні критики почали кампанію на підтримку «методу соціалістичного реалізму», відтак усе, що не вкладалося у вузькі рамки цього методу, оголошувалося шкідливим, ба навіть небезпечним. Тож творчість Шехтмана теж отримала різко негативну оцінку з боку офіційної критики. Нарком Володимир Затонський, у своєму виступі на розширеному пленумі оргбюро Спілки художників і скульпторів України у 1933 році, заявив, що картина «Погромлені» є прикладом «ворожого радянській ідеології мистецтва», стверджуючи, що місце таким творам не в музеях, а «в лабораторії, щоб показати, як не слід малювати».
Не витримавши ідеологічно вмотивованого цькування, Мануїл Шехтман «з однією маленькою валізкою» у 1934 році переїжджає до Москви. Там продовжує працювати: пише пейзажі й оформляє театральні вистави, зокрема – спектакль «Гершеле Острополер» (1939) у Державному єврейському театрі Соломона Міхоелса.
Завдяки переїзду, Шехтман уникнув долі бойчукістів, страчених у Києві без суду і слідства. Проте оцінка його роботи як ворожого мистецтва могла обернутися драматичнішими наслідками. 8 вересня 1937 року, серед 29 творів «ворогів народу», що зберігаються в Державному Українському Музеї та підлягають знищенню, виявилася «…картина худож. Шехтмана “Погромлені”…».
Документ підписав інструктор культвідділу ЦК КП(б)У тов. Попелюха. І лише дивом ця робота вціліла…
Описуючи життя і настрої Шехтмана в Москві, його син констатував: «Про минулі роки свого життя він не згадував, про навчання чи працю в Бойчука батько нікому нічого не говорив. Та його й не питали – чим менше знаєш, тим краще… Але про повернення батько й не думав: після розгрому українського авангарду сама думка про роботу в Києві була для нього нестерпною». Втім, як зауважив Григорій Островський: «М. Шехтман – один із небагатьох, хто не зрадив пам’яті свого Вчителя, не кинув услід йому каменем».

Воїн

Під час німецько-радянської війни Мануїл Шехтман вступив добровольцем до окремого саперного батальйону Московського ополчення, що мало захищати місто від німецьких військ. А вже в листопаді 1941 року загинув під Москвою в районі м. Димитрова за невідомих обставин.
Тож у Меморіальному гаю під Єрусалимом, «висадженому в пам’ять про євреїв-воїнів», росте дерево Мануїла Шехтмана.

Література

Білокінь С. Біля яблуні // Україна. – Київ. – 1989. – № 15. – С.23 – 24.
Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 240 – 241. Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки. / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. – Львів. – 1991. – С.81.
Великие художники. Их жизнь, вдохновение, творчество. Михаил Бойчук и его школа. Часть 99. – Киев. – 2006. – 32 с.
Енциклопедія Українознавства. – Т.10. – Львів. – 2000. – С.3849 – 3850.
Кравченко Я. EXODUS та повернення художника-бойчукіста Мануїла Шехтмана // Артанія. – Київ – 2012. – № 2. – С. 46 – 51.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня книги – Оранта. – 2010. – С. 232 – 235.
Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Автори вступних статей М. Шкандрій, Л. Ковальська, Н. Присталенко. – Київ. – НХМУ. – 2010 – 2012. – С. 266 – 269.
Островский Г. Погромленный / Работы разных лет. – Тель-Авив: Антресоль. – 2006. – С. 117 – 125.
Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С.283.
Словник художників України. – Київ. – 1973. – С.254.
Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. – Харків: Видавець Олександр Савчук – 2014. – С. 307 – 308.
Соколюк Л. Художники-євреї як представники бойчукізму в Україні // Культура України. Збірник наукових праць. Випуск 11: Мистецтвознавство. Філософія. – Харків. – 2003. – С. 209 – 216.
Український модернізм. 1910-1930./Альбом. – Хмельницький. – 2006. – С.286 – 287.
Шехтман М. Мой отец // Егупец. – Киев. – 2008. – № 18.