Седляр Василь Феофанович

Дитинство

Народився Василь Седляр 12 квітня 1899 року в селі Христівка на Полтавщині (за уточненими даними дослідника Василя Щербака). Згодом родина перебралася до містечка Любеч на Чернігівщині.

Освіта

Батьки Василя віддали його в чотирирічну школу, після завершення якої він вступив до Київського художнього училища, де навчався упродовж буремних 1916 – 1919 років. А 3 лютого 1919 року Василь вступив до Української академії мистецтва й одразу потрапив у майстерню професора Михайла Бойчука, в якій здобував освіту до завершення Академії у 1922 році.  

Вже на першому році свого навчання студент Седляр, разом з іншими учнями майстерні, був запрошений професором Бойчуком до участі в розписах Луцьких казарм у Києві (1919). Розписи клеєвими фарбами включали «мотиви праці й побуту робітників і селян». Учасники-мистці застосовували художні прийоми, властиві українському бароковому малярству, часто наслідуючи композиції народних картин та ікон ХVІІ-ХVІІІ століть. Василь Седляр також брав участь в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв. Згадуючи ті часи, співучениця по майстерні Оксана Павленко писала про Василя: «Був молодий, зухвалий, беручкий, …а малював легко і швидко».  

Педагог  

Ще упродовж студентських років Седляр був рекомендований до викладацької роботи. «З січня 1921 року призначений був радою Академії інструктором художніх показових курсів при Академії для робітників, дорослих та дітей», – писав він у «Автобіографії», датованій 1923 роком.  

Після успішного завершення навчання у Академії, упродовж 1923 – 1930 років Василь Седляр був директором Межигірського керамічного технікуму, де викладали його друзі-бойчукісти: Оксана Павленко, Павло Іванченко та Іван Падалка. Працюючи у Межигір’ї, вони розвивали традиції школи монументального живопису, виконуючи фрескові розписи на стінах корпусу технікуму, які, на жаль, не збереглися. Основним завданням викладачів стало виготовлення творів декоративно-ужиткової кераміки, «втілюючи принципи бойчукізму в підготовку художників-керамістів». Вироби межигірців, зокрема – агітаційна порцеляна, відображають тодішні політико-естетичні запити. Втім, під час участі в європейських виставках, критики  відзначали, що їхня «техніка і декорування на сучасному рівні західного мистецтва, маючи… місцеві особливості». В цьому, ясна річ, істотною була заслуга Василя Седляра.  

Наприкінці 1920-х – початку 1930-х років, коли вже розгорталася більшовицька антиукраїнська політика, кампанії цькування і дискредитації інтелігенції, зокрема – фабрикація справи СВУ, партійному керівництву та репресивним органам йшлося про те, щоб зібрати «інакомислячих» художників у одному осередку. Тож Седляра перевели з Межигір’я до Києва, на викладацьку роботу в підконтрольному Художньому інституті, де він почав викладати 1930 року. Про ті часи його учень Пантелеймон Мусієнко згадував: «Вже в перший рік навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. […] Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог».   

На відміну від інших художників-бойчукістів, які займалися здебільшого монументальним і станковим живописом, станковою і книжковою графікою, Василь Седляр зосередився передовсім на мистецтві кераміки, втілюючи принципи бойчукізму в підготовці художників-керамістів.   

Мандри  

«Доля подарувала Василю Седляру творче відрядження за кордон». За сприяння тодішнього ректора Київського художнього інституту Івана Врони, восени 1926 – навесні 1927 років, Василь Седляр, разом із професором Михайлом Бойчуком, зміг оглянути музеї та мистецькі заклади Німеччини, Франції, Італії, Австрії, «просиджуючи днями в Луврі і інших світових музеях».  Враження від цієї поїздки вилилися в серію малюнків «Європа», що з успіхом експонувалися на виставці АРМУ в Києві у 1928 році й на виставці української гравюри і рисунку в Москві у 1929 році. Щоправда, це не всім припало до смаку, тож в українській періодиці з’явилися перші наклепи на адресу Василя Седляра, із звинуваченнями в «офранцуженні».   

Твори  

Ставши 1925 року членом АРМУ, Василь Седляр брав активну участь у виставках Асоціації, експонуючи твори, суголосні із тодішніми подіями: «У школі лікнепу» (1924 – 1925), «Розстріл» (1927). Остання робота навіяна живими враженнями про розгул білогвардійського терору в Україні.  

У портретах сучасників, створених художником у стилі гуманістичних образів Проторенесансу, переважає розумове начало. Скажімо, «Портрет Оксани Павленко», виконаний темперою у 1927 році, нагадує фрагмент фрескового розпису – статична постать, скупо модельовані деталі, обличчя пророблено дуже лаконічно. Все підпорядковане загальному композиційному вирішенню – портрет відтворює індивідуальний образ колеги, внутрішню зосередженість талановитої учениці Михайла Бойчука.  

Тоді ж Василь Седляр проявився як мистецький критик. Його теоретична праця «АХРР і АРМУ», видана 1926 року, заперечувала вплив російського реалістичного живопису ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема передвижників, на розвиток українського образотворчого мистецтва.  

«Кобзарі» 

У 1931 році, в Харкові вийшов друком «Кобзар» Тараса Шевченка, присвячений 70-им роковинам смерті поета, повністю проілюстрований Седлярем. У цих малюнках художник зберігає площинність аркуша, як у монументальних розписах бойчукісти оберігали площинність стіни. Динамізм композиційного вирішення та експресивна загостреність образів, за умови просторового обмеження сторінки, надають проілюстрованій книзі особливого емоційного настрою. Згадуючи про роботу Седляра над образами Шевченкових поезій, Оксана Павленко розповідала: « …А Василь одважний був, він не вагався, сів і зробив свого „Кобзаря”. Та ще й розмалював мені гуашами. І що – хіба погано? Це все від Бойчука йде – його вишкіл».  

Проте він цілком усвідомлював і передбачав, що його праця здобуде не лише схвальні відгуки: «Кобзаря» мого тут у Харкові приймають дуже різно – одні захоплено…, а другі – категорично вороже…». Тоді ж, разом із редактором Олександром Гером, він вирішив підготувати ще одне видання – з кольоровими ілюстраціями: «Ці “Кобзарі” мають піти за кордон».  

Великоформатне, на якісному папері, п’ятсотсторінкове видання, щедро ілюстроване графічними композиціями Седляра – стало значущим мистецьким явищем в підрадянській Україні. Тексти Шевченкових поезій для видання підготували у Київській філії Інституту Тараса Шевченка, однак ім’я її керівника – тоді вже репресованого Олександра Дорошкевича – у книзі не названо. Через великий суспільний попит книгу перевидали 1933 року 10-тисячним накладом, але все було знищено ще в друкарні. Видавців «крамольного» Кобзаря репресували: редактора видання Олександра Гера (псевдонім мистецтвознавця і перекладача Володимира Вайсблата) і упорядника текстів Михайла Новицького засудили до різних термінів ув’язнення. Автора Передмови Андрія Річицького (псевдонім публіциста та літературознавця Анатолія Пісоцького), автора франкомовної Післямови Івана Миронця і художника Василя Седляра – органи НКВС стратили. Репресували і «Кобзаря» 1931 року – цензори вилучили видання з бібліотек і книгарень, шматували при обшуках та арештах, полювали за поодинокими вцілілими примірниками. А Седляреве ім’я викреслили з історії української та світової культури. Відтоді кілька поколінь українців навіть не знали про існування цього раритетного видання, адже про нього не можна було згадувати. Навіть у двотомному «Шевченківському словнику», виданому радянськими літературознавцями у Києві 1976 року, не обмовились ні словом….  

Тож «Кобзар» з ілюстраціями Седляра давно став раритетом. Ба більше, на думку, Тетяни Андрущенко: «Сьогодні ця книга сприймається як соціальний і художньо-естетичний феномен епохи».  

Восени 2009 року Шевченків «Кобзар» 1931 року ілюстрований Седлярем мов птиця-фенікс воскрес із забуття: великий in quarto репрезентативний том вийшов завдяки співпраці київських видавців Леоніда Фінберга «Дух і Літера» та Павла Сачека «Оранта».  

Доля  

Державний терор, що розгортався на початку 1930-х років, ясна річ, впливав і на Михайла Бойчука, і на учнів його школи. Цькування і терор спричинили те, що Седляр, не витримуючи ідеологічного тиску, почав змінювати свій стиль, посилюючи в ньому риси станковізму й образності соцреалізму. Це добре видно по серії малюнків про Дніпрогес («Ударниця Дніпрельстану товариш Катя Сорокіна»), а також – по розписах Червонозаводського театру в Харкові (1935 – 1936), в яких він брав активну участь (фреска «Індустріалізація» у фойє театру).  Але це не врятувало мистця від розправи. Від середини 1930-х років криваві «чистки» охопили всі соціальні верстви, у тому числі – всі групи наукової та творчої інтелігенції України. «Ми знімали шарами» – хвалився кремлівський сатрап Лазар Каганович. Тож коли арешти і репресії падали на їхні голови, замість співчуття людей пронизував страх, що паралізував їхню здатність до спротиву.  

Василя Седляра заарештували 26 листопада 1936 року в помешканні друзів – у знаменитому харківському Будинку «Слово». Його, разом з іншими художниками-бойчукістами (Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою, Іваном Липківським), згідно з рішенням закритого судового засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, за сфабрикованими документами як «ворогів народу», кати НКВС розстріляли 13 липня 1937 року в підвалах колишнього Інституту шляхетних панянок (названого Жовтневим палацом) у Києві. Безіменні могили закатованих слід шукати на створеному НКВС таємному цвинтарі в лісі під Києвом (нині Заповідник «Биківнянські могили»), де поховані тисячі жертв Червоного терору. Проте більшовики ліквідували не лише самого Майстра – його творчу спадщину, що налічувала декілька тисяч творів, майже повністю знищено під час обшуків у архівах видавництв і під час чисток музейних фондів, пошматувавши полотна, як-от у київському музеї російського мистецтва 1938 року. Втім навіть невелика кількість друкарських відбитків, що дивом уціліли, свідчить: «з його загибеллю українське мистецтво втратило одного з кращих своїх майстрів».  

1 лютого 1958 року художника-бойчукіста Василя Седляра реабілітовано посмертно, проте ще протягом десятків років діяла заборона: не згадували ні його творів, ні життєвого шляху.  

Література

Андрущенко Т. Ілюстратор Василь Седляр: до ювілею репресованого «Кобзаря» // Артанія. – Київ. –  2006. – С.8 – 11.  

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – 256 с.  

Білокінь С. Межи Сциллою і Харибдою // Образотворче мистецтво. – Київ – 2003. – №4. – С.8 – 15.  

Бойчук і бойчукісти. Бойчукізм. Каталог виставки./Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. Львів. – 1991. – С.76 – 77. 

Кравченко Я. Реабілітація репресованого «Кобзаря». До 110-ліття від дня народження художника-бойчукіста Василя Седляра // Дзвін. – Львів. – 2010. –  № 3-4. – С. 166 – 169. 

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстер Книг – Оранта. – 2010. – С. 98 – 105.  

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С.273.   

Рудзицький А. Ілюстратор «Кобзаря» Василь Седляр та його доба. – Київ. – 2019. – 240 с. 

Соколюк Л. Графіка бойчукістів. – Харків – Нью-Йорк. – 2002. – 223 с.  

Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. – Харків. – 2014. – 383 с. 

Тарас Шевченко. Кобзар. Ілюстрації Василя Седляра. – Київ. –  Дух і Літера – Оранта. – 2009. – 551 с.  

Холостенко Є. Василь Седляр. – Харків. – 1934.  

Череватенко Л. З непам’яті десятиліть. Листи Василя Седляра до Оксани Павленко // Вітчизна. – Київ – 1987. – № 10. – С. 189 – 205. 

Череватенко Л. «Промовте – життя моє – і стримайте сльози…». Художник Оксана Павленко згадує, розповідає. // Наука і культура. Україна. – Вип. 21. – Київ. – 1987. – С.360 – 384.  

Шевченківський словник у двох томах / Відп. ред. Є.Кирилюк. – Київ. –  УРЕ. – 1978. 

Щербак В. Один з визначних бойчукістів (до 100-річчя Василя Седляра) // Українська Академія Мистецтва. Випуск 6. – Київ. – 1999. – С. 212 – 219.  

Учні

Пантелеймон Мусієнко