Рубан Олександр Якович

Роки життя: 03.05.1900 р., м. Київ – 1(11).06.1943 р., катівні НКВС, м. Саратов (РСФСР).

Освіта

Після навчання на робітничих підготовчих курсах, де викладачем був бойчукіст Сергій Колос, 1920 року, двадцятилітнім юнаком Лесь Рубан вступає до Української академії мистецтва – у майстерню монументального малярства професора Михайла Бойчука.

Разом з ним студентами стали Олена Сахновська, Наталя Ріхтер, Олена Просяниченко, Іван Липківський, Єлизавета Піскорська. Попри важкі часи, жили дружно, разом вчилися і малювали, разом проводили дозвілля.

«Лишилось в пам’яті, –  оповідала пізніше Ліза Піскорська, – колективне відвідування нами, уже студентами-бойчукістами, Леся Рубана, який жив тоді на Куренівці. Це було взимку, на перший день нового року. Їхали тоді до Леся Рубана вже згадані вище студенти і знову ж таки було дуже гомінко, весело, молодо. Співали пісень, особливо жартівливу німецьку пісеньку, співати яку навчив нас Сергій Колос. Він сам і заспівував, а ми хором підхоплювали».

У Бойчуковій майстерні монументального малярства Рубан навчався перші два роки, а проявивши інтерес до мистецтва графіки, у 1922 році перейшов до новоствореної майстерні гравюри у Київському інституті пролетарського мистецтва (реорганізованій УАМ), яку очолила Софія Налепінська-Бойчук.

Взявши за основу навчання принципи бойчукізму, художниця, разом із учнями, звернулася до гравюри по дереву, «прагнучи в умовах нового часу відновити забуті традиції такого видатного явища, яким було давнє українське  граверство».

Студентка майстерні Віра Бура-Мацапура згадувала: «Заняття відбувались на Володимирській вулиці в двоповерховій споруді митрополичого будинку, що на подвір’ї  Софійського собору, де раніше знаходився Архітектурний інститут. Стіни були товсті, вікна маленькі, з ґратами, враження лишилось неприємне. На другому поверсі були класи з партами, де ми вивчали теоретичні дисципліни».

Відтак, на основі творчої та викладацької діяльності Михайла Бойчука, Софії Налепінської-Бойчук, Василя Седляра й Івана Падалки постала визначна школа українського графічного мистецтва деревориту, учнями якої стали Олександр Рубан, Олена Сахновська, Марія Котляревська, Олександр Довгаль, Віра Бура та інші.

У 1924 році, ще бувши студентом, на виставці всесоюзної профспілки працівників мистецтва (Всерабісу) в Києві, учень майстерні Олександр Рубан експонував 16 гравюр, серед яких «Візники» (1921) й «Біля корита» (1923), що вирізнялися національною своєрідністю і бойчукістською монументальністю.

Після чергової реорганізації, 1924 року Київському художньому інституту надали будівлю Київської духовної семінарії на Вознесенському узвозі: «Будинок був напівобгорілий, і самі студенти з ентузіазмом відновлювали і ремонтували його, робили придатним для занять».

Поліграфічний факультет розташували у лівому крилі  першого поверху. Розширилася навчальна база, «з’явились шрифти, друкарські верстати, камені, і це дозволило практично вивчати літографію, офорт, ксилографію, цинкографію».

Навесні 1927 року відбувся випуск студентів КХІ: 5 архітекторів та 18 художників. У статті, присвяченій цій події, ректор інституту Іван Врона відзначив, що графік Олександр Рубан виконав дипломну роботу – кольорові гравюри до дитячої книжки, – зарекомендувавши себе «зрілим художником книги, що оволодів технікою і прагненням до простоти вираження і педагогічному підходу до дитячого малюнку».

Твори

Увійшовши до літературно-мистецького об’єднання «Західна Україна», що існувало у Києві у 1925 – 1933 рр., Рубан створив дереворити – обкладинки до «Гайдамаків» Тараса Шевченка та «Підземної Галичини»  Мирослава Ірчана, а також обгортки й мініатюрні ілюстрації до альманаху «Західна Україна».

На першій виставці АРМУ 1927 року молодий Рубан представив «дві барвні гравюри»: «Кози» і «Свині», в яких «виявив розвинене чуття щодо композиції і потяг до монументальної форми». А на ювілейній виставці народів СРСР у Москві еспонував гравюри до балад В.Яблуненка «Над Дністром».

Політична ситуація, вимоги дотримуватись засад соцреалізму, репресії інтелігенції і цькування бойчукістів внесли корективи у творчість Олександра Рубана. Його графічне оформлення збірки «Знак терезів» Максима Рильського (1932) та збірника «Вибрані твори» Янки Купали (1936) виконано в реалістичній манері.

Однак «мистецький критик» журналу «Малярство і скульптура», у числах за вересень-жовтень 1937 року, виконуючи політичне замовлення, критикує ці спроби пристосування: «О.Рубан вірний своїй мистецькій техніці – гравюрі на дереві… Надмірне захоплення “дерев’яністю” гравюр, різкість і кострубатість ліній, шукання гри чорно-білих плям за рахунок легкості і простоти малюнка – все це, поєднане зі статичністю форми, знецінює ідейно-мистецьку якість його робіт і дає підстави твердити, що О.Рубан надто повільно звільняється від залишків формалістичної спадщини».

Мандри

У 1930 – 1934 роках київська група графіків-бойчукістів – Софія Налепінська-Бойчук, Олена Сахновська та Олександр Рубан – взяли активну участь у міжнародних виставках графічного мистецтва у Відні, Лондоні, Берліні, Стокгольмі, Цюриху, Токіо, Філадельфії та Гельсінкі. А витончена мініатюра Олександра Рубана була надрукована як заставка у каталозі виставки 1933 року в Берліні – перед вступною статтею Дмитра Антоновича.

Доля

Всередині 1930-х років українське мистецтво потрапляє під суворий чекістський нагляд, пов’язаний із пошуками ворогів народу, формалістів, націоналістів. Важко було встояти перед натиском офіційної ідеології, відтак трансформація стилю бойчукістів стає дедалі помітнішою. Не лише Софія Налепінська-Бойчук почала використовувати у своїх творах радянську символіку, зустрічаємо її і в Олександра Рубана. Зокрема, оформлення збірки «Чуття єдиної родини» Павла Тичини й «Пісенника» Л. Зимного, сповнені радісно-бадьорого настрою та оптимістичного звучання соціалістичного реалізму.

«І це після голодомору 1933 і великих репресій в Україні 1937 року»,  – зауважує історик мистецтва Людмила Соколюк, дослідниця творчості художника.

У вересні 1942 року, Олександра Рубана, художника «Укрвидаву», евакуйованого до Саратова, несподівано заарештовують органи НКВС.  Звинувачений  у «антирадянських поглядах та намірі здійснити перехід до німецько-фашистських загарбників», він отримав десять років позбавлення волі. Але художник помер у червні 1943 року: причини і «точна дата смерті невідома».

Література

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки. / Автори-упорядники О.Ріпко та Н. Присталенко. – Львів. – 1991. – С. 71.

Бура (Мацапура) В. Відлуння студентських років  // Українська Академія Мистецтва. Випуск 1. – Київ –  1994. – С. 99 – 107.

Врона И.Первые дипломанты Киевского художественного института: Выставка весеннего выпуска 1927 г. В Киеве // Советское искусство. – 1927. –  №4. – С.54.

Енциклопедія Українознавства. –Т.7. – Львів. – 1998. –  С.2625.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги – Оранта. – 2010. – С. 214 – 217.

Піскорська Є. Навчаючись, я пережила кілька реорганізацій вузу // Українська Академія Мистецтва. Випуск 1. – Київ. – 1994. – С. 107 – 109.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С. 272.

Соколюк Л. Графіка бойчукістів. – Харків-Нью-Йорк. – 2002. – 222 с.

Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. – Харків: Видавець Савчук О.О. – 2014. – 386 с.