Павленко Оксана Трохимівна

Роки життя: 12.02.1895, с. Валява на Черкащині – 21.04.1991, м. Москва.

Освіта

Після закінчення гімназії у Черкасах, молода провінціалка Оксана Павленко вступила до Київського художнього училища, де упродовж 1914 – 1917 років здобувала початкову художню освіту і одразу ж заприятелювала з Анатолем Петрицьким, Костем Єлевою та Іваном Падалкою. Її першими учителями з фаху стали Фотій Красицький та Федір Кричевський.

Після училища, в грудні 1917 року Оксана вступила у новостворену Академію мистецтва. Тут, за рекомендацією Тимка Бойчука й Івана Падалки, молода художниця потрапили у майстерню монументального живопису професора Михайла Бойчука. Пізніше Оксана Павленко згадувала: «Зустрічає мене Іван Падалка та й каже: “Чого ти в того Кричевського сидиш, якого немає? Ти йди он до Бойчука!”. – Прийшла я до Бойчука, а він мене брати не хоче: “Не буду я вчити дівчат! Вони повиходять заміж, ото й усе їхнє навчання…” – Але взяв-таки».

Майстерня

Природні здібності й набуті в училищі навички обумовили те, що вже на першому році навчання студентка Павленко, разом з Іваном Падалкою та Василем Седлярем, була запрошена Бойчуком до участі в розписах Луцьких казарм у Києві (1919), а також брала участь в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв. На жаль, всі вони по-варварському знищені у 1934 році після реорганізації інституту.

За спогадами інших учнів майстерні у 1919-1922 роках, а також самої Оксани:  «В майстерні Михайла Бойчука, як колись в цеху панував дух, що свого часу визначав відносини між майстром та його учнями… Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам’ятки архітектури, разом працювали; довший час, після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука».

Викладачка

Після завершення навчання, упродовж 1922 – 1927 років, Оксана Павленко працювала викладачем малюнка в Межигірському керамічному технікумі, директором якого був Василь Седляр. Там бойчукісти створювали різноманітні декоративно-ужиткові вироби – зокрема, агітаційну порцеляну, що її демонстрували на численних міжнародних виставках. За досконалістю техніки, формами і колористикою їхні твори не поступалися тогочасним європейським зразкам. Це відзначали критики у тодішніх мистецьких оглядах: «техніка і декорування на сучасному рівні західного мистецтва».

Взяти участь у розписах фресками стін Селянського санаторію в Одесі Павленко не змогла:  «настільки була завантажена роботою в Межигір’ї….». Саме так, з газетою у руці й внутрішньо зосередженою та сповненою творчих задумів, зобразив її Василь Седляр на портреті 1927 року, що стилістично і колористично нагадував фрагмент фрескових розписів.

«А Василь з мене портрет намалював,  –  згадувала пізніше художниця.  – Я там у білій свиті. А свиту я на базарі в Києві купила дешево… І вона мене багато разів виручала: і ходила я в ній, і вкривалася… І досі ця свитка в майстерні у мене висить – на згадку…».

Твори

У ранніх станкових темперних роботах – «Ліплять пиріжки» (1918), «Дівчина з Деренківців» (1920), «Петрівчанська мадонна» (1922), «Дівчина з відром» (1923), «Автопортрет» (1925), «Марійка» (1928) – Оксана Павленко дотримувалася принципів і настанов українського монументалізму, сформованих у майстерні під орудою Михайла Бойчука.

У центрі уваги художниці – звичайна сільська жінка, сповнена щирості й тепла. Типажі й характери героїнь взяті безпосередньо з життя – із селянського середовища, яке Оксана Павленко добре знала і майстерно відтворювала в узагальнених художніх образах.

Як досвідчена й талановита художниця, у 1925 році була запрошена до членства в Асоціації революційного мистецтва України.

Переїзд

У лютому 1929 року Оксана Павленко отримала офіційне запрошення на викладацьку роботу у Вищі художньо-технічні майстерні (ВХУТЕМАС), створені на основі двох московських художніх училищ.

Пізніше мисткиня  писала: «Їхала на рік, а виявилось – назавжди».

Згодом викладала в інших закладах Москви: Поліграфічному інституті, Інституті силікатів, Строгановському училищі.

У тодішніх рисунках Павленко проступають нові риси – наростає динаміка і експресія зображення. Вона майже відмовляється від монументальної статики ранніх років і лише колишня схильність до узагальнення й цільність силуетів нагадують про колишній підхід, як-от у творі «На маневрах» (1929).

Упродовж 1930-х років, працюючи в Москві, Оксана Павленко цілком інтегрувалася в офіційне мистецьке середовище. На виставці «Десять років радянської влади», вона познайомилася з угорським художником і комуністом-активістом Белою Уїтцем. Разом вони виїжджали у Фрунзе, де розписували урядові будівлі. Окрім того, Павленко розробила ескізи і стала авторкою проєкту герба Киргизької РСР.

Тридцяті

У 1933 – 1935 роках Павленко час від часу приїздила в Україну, брала участь у мистецьких проєктах, зокрема – у розписах Червонозаводського театру в Харкові, де створила тричастинну композицію «Фізкультура і спорт».

«Я заготовила ескізи… – і поступово, їздячи з Москви, восени 1934 року закінчила свою фреску,  – згадувала Оксана Павленко. –  А будинок був ще не готовий, вікна не вставлені…, було дуже холодно і вогко, протяги дикі…, а ще й темно. Лампочка на тисячу ват, – от я очі свої там і лишила..».

Коли в Україні розпочалася кампанія Великого терору – репресії 1936 – 1937 років, художниця писала: «…в Москві навколо мене утворилась порожнеча. Роботу давали, цінували, але дивилися скоса… адже “бойчукістка”. Щоб не утнула чого, бува».

Упродовж 1936 – 1946 років Павленко керувала майстернею фрески при будівництві Палацу Рад у Москві, а в 1936 – 1938 роках створила низку фресок в Урядовому палаці в Киргизії – у місті Фрунзе. Працювала художниця і на Всесоюзних сільськогосподарських виставках у Москві – у павільйонах Киргизії і Азербайджану (1938 – 1939), Білорусі та Російської Федерації (1951 – 1954).

Разом із Белою Уїтцем, у 1943-1944 роках, мисткиня відгукувалася своєю творчістю на соціокультурні запити партійного керівництва: розробила ескізи для циклу розписів «Сталінградська епопея» у московському Палаці Рад. Один із розписів – фреска «Громадський обвинувач» – був змонтований у новому приміщенні московської бібліотеки ім. Леніна.

У грандіозних архітектурних розписах відчувається рука зрілого майстра, обдарованої і професійно сильної художниці, яку політичні обставини і цензура змусили перейти «на рейки» радянського монументалізму. Однак це не гарантувало збереження творів, позначених впливами бойчукізму.

Згодом Оксана Павленко рефлексувала про власний життєвий досвід і сприйняття її творів: « …І ніколи я не забуду цієї підлоти: як мою фреску знищили! 1944 року заявився до мене один товариш… Рязанов…, це він будував Червонозаводський палац!… І починає розповідати, як йому подобалась моя фреска в Червонозаводському палаці. І що він дістав наказ її знищити. Спочатку він хотів заштукатурити її, але йому наказали – ні, фреску треба ліквідувати остаточно. Повністю. І тоді він запропонував зчистити її карборундом. Що й було зроблено. І коли він мені це сказав, я відчула, що мені немов засадили ніж у серце…»

Затишшя

У повоєнні роки роботи Оксани Павленко стають більш камерними. В її акварелях домінують натюрморти: «Півонії», «Дзвіночки», «Богульник», «Гвоздики». Букети квітів, фрагменти інтер’єрів, розкрита книга, немов світ,  що «знову повернувся після довгої розлуки». А в невеликих станкових  творах і рисунках, мальованих «для себе», як-от «Ляся. Портрет художниці» (1943), «Автопортрет» (1968), чи в серії побутових замальовок, оприявлюється тяглість і любов до «образної методи» свого Вчителя – Михайла Бойчука, «пошану і подяку» якому  Оксана Павленко, попри життєві негаразди і мистецькі поступки, пронесла крізь усе своє життя.

Художниця часто спілкується зі співученицею по майстерні Бойчука, прикутою до ліжка Антоніною Івановою; із красунею-полтавкою, давньою приятелькою Володимира Татліна, Анною Бегічевою. Попри проблеми із зором часто листується із сестрою дружини Бойчука – Ганною Налепінською-Печарковською з Варшави, із друзями-бойчукістами – Сергієм Колосом, Галиною Гізлер та Григорієм Довженком з Києва, Ярославою Музикою та Охрімом Кравченком зі Львова. Оксана Павленко мріє приїхати з персональною виставкою в Україну: «Так хотілось би хоч одним оком глянути на Україну! Тільки хоч би на небо – воно ж зовсім другого кольору!», – писала вона в листі у травні 1978 року.  Уважними слухачами Оксани Павленко в її невеличкому московському помешканні стали московські (Вікторія Лєбєдєва), київські (Неллі Присталенко, Ігор Диченко, Сергій Білокінь), львівські (Олена Ріпко, Світлана Лупій, Василь Глинчак, Ярослав Кравченко), тернопільські (Ігор Герета, Віра Стецько) мистецтвознавці, що відобразили набуті знання та свої  враження у мистецтвознавчих публікаціях.

Спогади

«Промовте – життя моє – і стримайте сльози…» – такими словами розпочинаються спогади Оксани Павленко – останньої з уцілілих  художниць-бойчукісток, опубліковані в щорічнику «Наука і культура» за  1987 рік.

«Знаєте, – розповідала дев’яностодвохсотлітня мисткиня-бойчукістка київському досліднику Леоніду Череватенку, – роками до мене ніхто не приходив з молоді. Дуже довго це тяглося. Так ніби мене і на світі вже немає. І так образливо було мені, так гірко! Так хотілося передати свої секрети, своє вміння молодим. Щось же я вміла, чогось навчилася. І куди ж я його заберу? З собою в могилу? Сиджу ото й думаю: що воно робиться? До чого йде? Але зараз приходять до мене – і молоді, і старі. Особливо молодь. І з України теж – знаходять якось стежку й приходять в гостину. А то листи мені пишуть, питають поради. Я відповідаю їм, раджу, що можу…».

Перша персональна виставка творів Оксани Павленко в Україні відбулася у Києві та у Львові у 1991-1992 роках, вже після смерті художниці – останньої з когорти майстрів-бойчукістів.

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – 256 с.

Бойчук і бойчукісти. Бойчукізм. Каталог виставки. / Автори-упорядники О. Ріпко та Н. Присталенко. – Львів. – 1991. – С. 68  – 69.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. Видання друге, доповнене – Львів-Київ: Майстер Книг. –  2019. – 383 с.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги – Оранта. – 2010. – 399 с.

Лебедева В. Оксана Павленко. – Москва. – 1986. – 102 с.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів: Каменяр. – 1996. – С.268.

Словник художників України. –  К. –  1973. – С.169.

Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. – Харків: Видавець Савчук О.О. – 2014. – 385 с.

Соколюк Л. Графіка бойчукістів. – Харків  – Нью-Йорк. – 2002. – 222 с.

Український модернізм. 1910-1930 / Альбом. – Хмельницький. – 2006. –

С. 226 – 227.

Череватенко Л. З непам’яті десятиліть. Листи Василя Седляра до Оксани Павленко // Вітчизна. – Київ. – 1987. –  № 10. – С. 189 – 205.

Череватенко Л. «Промовте – життя моє – і стримайте сльози…». Художник Оксана Павленко згадує, розповідає. // Наука і культура. Україна. – Вип. 21. –  Київ –  1987. – С. 360 – 384.