Іван Іванович Падалка

Роки життя: 27.10.1894, с. Жорнокльови Золотоніського повіту (тоді Полтавщина) – 13.07.1937, катівні НКВС м. Київ.

Освіта

Іван Падалка народився 27.10.1894 в селі Жорнокльови Золотоніського повіту (тоді Полтавщина) у багатодітній, середнього статку родині, а його батько, попри рутину селянської праці, прищепив синові інтерес до навчання. Тож тринадцятилітнім хлопчиною вступив Іван до Нехайківського  двокласного училища, де навчався у 1907 – 1909 рр. Там він проявив здібності до малювання, а поміщик-меценат О. Лісаневич у 1910 р. рекомендував Івана здобувати початкову художню освіту в Художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя в Миргороді на Полтавщині. Проте вже у 1912 р. його зі школи відрахували – «за революційну діяльність».

Пів року Іван жив у Полтаві, працював у Полтавському етнографічному музеї, де копіював давні українські килими для ткацької майстерні Ханенків. А вже восени 1913 р. переїхав до Києва і вступив у Київське художнє училище, що відзначалося своїми «академічними» принципами, у клас професора Івана Селезньова, де навчався протягом 1913-1917 рр.

Після училища двадцятитрирічний юнак вступив до новоствореної Академії мистецтва, де упродовж 1917 – 1922 рр. студіював у майстерні монументального малярства професора Михайла Бойчука.

Денді

Незвичний, ба навіть викличний стиль Івана, колишнього сільського хлопця, під час навчання у Київському училищі справив враження на Оксану Павленко. Вона згадувала: «В художній школі я подружилась з Іваном Падалкою. Він був старший за мене на курс і дуже сприяв мені… Іван теж був гарний з себе: довге золоте волосся, а за вухами – голубий сон, квітка така.. І на сандаліях – теж голубий сон. В такому вигляді він походжав вулицями, обурюючи київських обивателів».

Учень

Вступ Падалки в Академію мистецтва був цілком свідомим вибором – він став одним із перших і найвідданіших Бойчукових учнів. Блискуча ерудиція улюбленого вчителя, володіння старими, забутими техніками монументального живопису – все це імпонувало Іванові та іншим учням. Бойчук знайомив їх із шедеврами майстрів різних країн і епох, усебічно їх аналізуючи й розкриваючи секрети їхнього «вічного життя», перетворюючи їх на «живі й доступні». Згадуючи пізніше про своє перше  враження від професора Бойчука, Іван Падалка зписав: «Коли я вперше познайомився з Бойчуком і методами його праці, мені прийшла щаслива думка, що він і є той майстер, який навчить мене творити картини – прекрасні, як мамині килими».

Під час навчання в Академії Падалка, разом з іншими учнями Бойчука, брав участь у розписах Луцьких казарм у Києві у 1919 р. Тоді він створив композицію, зобразивши повернення селянської родини з косовиці. Очевидці відзначали, що цей розпис насичений тонким ліричним почуттям. Там проявилася Іванова ретельність і майстерність: досконалі пропорції, знання анатомії та законів композиції.

Викладач

У жовтні 1922 р., у складі першого і єдиного випуску УАМ, Іван Падалка отримав диплом художника й був направлений викладати у Миргородський керамічний технікум. Однак вже наступного року він перейшов до Межигірського керамічного технікуму, де працювали його товариші-бойчукісти – Василь Седляр та Оксана Павленко. Тут художник створив низку творів з порцеляни, що, попри відповідність вимогам тодішньої офіційної агітації («Я – пролетарій Мамай…», 1925), вирізнялися високою графічною майстерністю.

У січні 1925 р., за розпорядженням наркома освіти, Іван Падалка переходить на викладацьку роботу до Харківського художнього технікуму, що був реорганізований у Харківський художній інститут 1927 р.

Упродовж 1920-х років Харків став другим визначним мистецьким осередком в Україні. Саме тут втілювалися принципи бойчукізму в підготовці художників – майстрів станкової і книжкової графіки. Провідником цих ідей був Іван Падалка – один із представників єдиного випуску Української академії мистецтва 1922 р., що навчалися у майстерні Михайла Бойчука. Викладаючи, Іван займається малярством, експериментує з графічними техніками, пише мистецтвознавчі статті.

У Харкові він здобув авторитет як талановитий педагог. 1929 р. відбувся перший випуск студентів Харківського художнього інституту, серед яких були вихованці Падалки: Бер Бланк, Олександр Довгаль, Марія Котляревська, Мойсей Фрадкін.

Мандри

Істотний вплив на формування тодішніх творчих настанов і способів мистецького самовираження  Падалки справило творче відрядження, разом із Михайлом Бойчуком і Василем Седлярем, до Франції та Італії. Там українські мистці мали можливість відвідувати музеї давнього мистецтва, а також знайомитися з творчістю європейських художників – своїх сучасників.

Твори

Ставши членом АРМУ у 1925 р., Падалка був учасником Всеукраїнської виставки Асоціації, а також – Всеукраїнської ювілейної виставки у 1927-1928 рр., де представив серію графічних аркушів.

Мистецька критика відзначала його твори 1927 року: «Несуть товариша», «Яблучко», «Партизани», «Махновці».

Успіх на виставках також сприяв визнанню Падалки художником з яскравим, непересічним талантом. Це був доволі продуктивний період. Художник створив станкові полотна «Атака», «Фотограф на селі», «Молочниці» (1927), «Збирання яблук» (1928), «Збирання баклажанів» (1929).

Дедалі активніше працює мистець у жанрі книжкової графіки, створивши цикл малюнків до «Слова о полку Ігоревім» (1928), обкладинки до книги-альбому Степана Таранушенка «Мистецтво Слобожанщини» і повісті Івана Франка «Захар Беркут» (1928), «Кобзаря» Тараса Шевченка (1929), поеми Івана Котляревського «Енеїда» (1931).

Взоруючись на твори Софії Налепінської-Бойчук, Падалка звернувся і до гравюри як виду мистецтва, започаткованого в давні часи й насиченого багатими українськими традиціями дереворитів.

Тиск

Зміцнення комуністичного тоталітаризму під гаслами «боротьби класів» і «розвитку соціалістичної культури» спричинило згортання політичних і економічних свобод, сприяло поширенню мови ворожнечі та зневаги до української національної культури.

1930 р. чекісти організували показовий процес над Спілкою визволення України, звинувативши українську інтелігенцію у вигаданих злочинах, а в квітні 1932 р. з’явилася партійна постанова «Про перебудову літературно-художніх організацій», що забороняла існування вільних творчих об’єднань та зобов’язувала усіх бути членами дозволених владою творчих, письменницьких і художніх, Спілок. Починався Голодомор, розгортався маховик репресій. Засудження українізації, самогубство  Миколи Скрипника і Миколи Хвильового істотно вплинуло на літературно-мистецький процес в Україні. Наприкінці 1933 р. відбувся пленум Оргбюро Спілки художників і скульпторів УСРР, на якому нищівній критиці було піддано Михайла Бойчука та його школу, прирівнюючи творчий метод бойчукізму до формалізму і націоналізму.

Іван Падалка намагався ухилитися від цих звинувачень, працюючи над  ілюструванням творів світової класики – творів «Черниця» Дені Дідро та «Історія життя пройдисвіта» Франсіско де Каведо Вільєгаса (1933).

Саме тоді, у 1933 – 1935 рр., в новозбудованому Червонозаводському театрі Харкова, розпочинаються грандіозні роботи з монументально-декоративного оформлення цієї будівлі. Учні професора Бойчука – визнані майстри монументальних розписів – Василь Седляр, Оксана Павленко, Кирило Гвоздик, Марія Юнак – були активними учасниками цього процесу.

Іван Падалка створив для театру величну фреску «Відпочинок», хоча, у процесі роботи, йому довелося переїхати в Київ. Партійне керівництво вирішило поповнити професорський склад Київського художнього інституту викладачами з Харкова і Одеси. Можливо, що це був лише привід зібрати всіх учнів Бойчука в одному місті. Цей переїзд негативно вплинув на творчість художника і на його сприйняття у мистецькому середовищі. Заважали ярлики «бойчукізму» та «формалізму», що у тодішньому Києві ототожнювалися з «націоналізмом» і трактувалися владою як «найбільше зло, що гальмує розвиток українського радянського мистецтва».

Це цілковито відрізнялося від сприйняття творчості бойчукіста, хай навіть частково суголосної з вимогами офіційного мистецтва, в нерадянській Україні: «Одним з передових представників української мистецької школи є мистець Іван Падалка, мистець глибоких аспірацій, великого покрою і розмаху, – писав у лютому 1936 р. у львівському альманасі “Назустріч” Павло Ковжун, – мистець з величезним пройденим шляхом мистецького думання і праці, що втягнув у себе все, чим жило останні часи українське мистецтво…».

Страта

Івана Падалку було заарештовано першим з бойчукістів – у вересні 1936 р. А 13 липня 1937 р., його звинуватили як «учасника націонал-фашистської терористичної організації» і засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконали того самого дня.

Тіло мистця вивезене таємно вночі до Биківнянського лісу під Києвом й поховане, як і тіла десятків тисяч інших жертв комунізму, у безіменній масовій могилі.

Художника було посмертно реабілітовано 1 лютого 1958 р.

Пам’ять

На відзначення 100-літнього ювілею мистця, стараннями ентузіастів, Івану Падалці, першому з бойчукістів, було встановлено бронзове погруддя (скульптор І. Коломієць) у рідному селі Жорнокльови (тепер Черкаська обл.).

Література

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки. /Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. – Львів. – 1991.  – С. 69 – 70.

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – 256 с.

Білокінь С. На свято до Івана Падалки //  Жовтень. – 1987. – №7. С. 113 – 115.

Городинець І. Іван-Падалка – людина і митець.// Наука і культура. Україна. Випуск 29. – Київ. –1996. – С.200 – 224.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і його час. Видання друге доповнене. – Київ: Майстер Книг. – 2019.  – С. 383.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстер Книг. – Оранта. – 2010. – С. 90 – 97.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996 . – С. 268.

Соколюк Л. Графіка бойчукістів. – Харків-Нью-Йорк. – 2002. – 222c.

Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. – Харків: Видавець Савчук О.О. – 2014. – 383 с.

Cловник художників України. – К. – 1973. – С.170 – 171.

Український модернізм. 1910-1930 /Альбом. – Хмельницький. – 2006. – С.228 – 229.

Український художник І.І. Падалка. 1894 – 1937. Бібліографічний покажчик.  – Харків. – 1992.

Череватенко Л. «Промовте – життя моє – і стримайте сльози»… Художник Оксана Павленко згадує, розповідає // Наука і культура. Україна. Випуск 21. – Київ. – 1987. – С.360 – 384.

Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України у світі. 1850 – 1950. – Львів. – 2002. – С.74 – 75.