Мизін Олександр Васильович

Роки життя: 10.06.1900, м.Київ – 26.06.1984, м. Москва

Студент

1921 року Олександр Мизін вступив до Української академії мистецтва – в  майстерню монументального малярства професора Михайла Бойчука.

Про перші роки його навчання на сьогодні достовірних даних не маємо. Знаємо лише, що студентом Мизін пережив дві реорганізації навчального закладу, тож 1927 року завершив навчання у Київському художньому інституті. Він був сумлінним учнем Бойчука, брав участь у всіх навчальних монументальних розписах майстерні, а також – у професійній виставці секції образотворчого мистецтва Всерабісу (всесоюзної профспілки правників мистецтва ) у 1924.

Дипломна робота Мизіна «Оборона Луганська», попри певний схематизм, вирізняється динамікою  руху та життєвістю. У ній є істотна пропагандистська складова: ритмічно скомпоновані групи озброєних робітників, які символізують революційний порив того часу.

Ставши 1927 року членом АРМУ, Мизін взяв участь у Першій Всеукраїнській виставці Асоціації в Харкові, де експонував твори суголосні із тодішніми політичними тенденціями: «Барикади» та «Розстріл».

Творчість

Після закінчення КХІ Мизін був запрошений на викладацьку роботу в Межигірський художньо-керамічний технікум, де працювала низка інших випускників майстерні Михайла Бойчука. Разом з Бойчуком випускники і колишні студенти його майстерні – Онуфрій Бізюков, Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Олександр Мизін, Микола Рокицький, Мануїл Шехтман та інші – брали участь у розписах Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані під Одесою впродовж 1928 року. Олександр Мизін разом із Миколою Рокицьким взяли участь у створенні ескізів фресок «Свято врожаю» та «Міроприємства радвлади». Остання – зразок естетично вдалої пропаганди колективізації,  завдяки якій твориться нове життя в українському селі.

Поступальний рух композиції несе відчутне розповідне начало. Побутові деталі й окремі постаті зображено уважно й дбайливо, однак подрібненість форми, надмірна зосередженість на другорядних деталях, зумовили навіть пізніші закиди в натуралізмі.

Наприкінці 1920-х – початку 1930-х років Олександр Мизін звертається до плакату-лубка, створюючи аркуші, що за характером вирішення були схожими на лубок – давні народні картинки.

Переїзд

На початку 1930-х років, спостерігаючи за розвитком подій в Україні, політичним тиском, цькуванням і репресіями наукової і творчої інтелігенції, та відчуваючи, що переслідування «бойчукістів» дійшли свого кульмінаційного стану, Олександр Мизін переїздить до Москви. У 1936 році він влаштовується на викладацьку роботу в  Московському художньому  інституті ім. Василя Сурикова. Створені у річищі соцреалізму станкові твори Мизін експонує на виставках московських художників (1934 – 1936). Зокрема, індустріальна тема у живописній роботі «Ніч на Дніпробуді» (1937), отримала ефектне вирішення у грандіозній панорамі спорудження велетенської греблі.

Упродовж 1930-х років Олександр Мизін відмовився від мистецьких настанов бойчукізму та повністю перейшов на «рейки сталінського соцреалізму». Він бере активну участь в розписах приймальні Московської Ради депутатів трудящих (1930-ті рр.) та павільйонів Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві 1939 року. Зокрема у павільйоні Киргизької РСР Мизін виконав фреску «Киргизьке повстання 1916 року», в якій, згідно із панівною концепцією класової боротьби, зображає розправу киргизьких баїв і російських царських військ з повсталим народом. Художник розробив динамічну композицію, зберігаючи водночас рівновагу всього зображення. У центрі вміщено групу постатей, що стали ідейним і формальними центром композиції, надаючи їй логічної завершеності.

Образи персонажів «відзначаються точністю національної і соціальної характеристик», приманними соцреалізму того періоду. Мизін знайшов баланс співвідношення в тональній розробці першого плану, вирішеного у вигляді фриза, і широкої панорами киргизького пейзажу, який, за усієї глибинності, не порушує площинності стіни.

«У системі художніх засобів Мизіна багато спільного з розписами харківського Червонозаводського театру, – писав мистецтвознавець Юрій Бєлічко в «Історії українського мистецтва» 1967 року,  – що можна пояснити роботою митця в 20-ті роки у групі М.Бойчука».

У павільйоні Азербайджанської РСР на головному фасаді, обабіч входу, Олександр Мизін виконав фреску «Тракторист».

За правильні твори Олександра Мизіна було прийнято у члени Спілки художників СРСР у 1937 році.

Два невеликі етюди із серії «Сталінград» (1943 – 1944), написані під час німецько-радянської війни, що збереглися до нашого часу, детально передають і трагізм епохи, і настрій автора, і концепти офіційної пропаганди.

Приїзд

Наприкінці 1940-х років Олександр Мизін ненадовго повернувся в Україну, брав участь у монументально-декоративному оформленні низки споруд у різних містах України. Мизін працював над декоративним оформленням  фасадів будинків у робітничому селищі «Будівельник» у Дніпропетровську; разом із  Григорієм Довженком брав участь у художньому оздобленні палацу культури у Новій Каховці, створивши вітраж «Дружба народів», сповнений офіційного патріотизму і насичений радянською пропагандою. У 1952 році його праця була винагороджена званням члена-кореспондента Академії архітектури УРСР.

Виїзд

Зрештою, у 1950-х Мизін повертається у Москву, де від початку 1960-х років виконував обов’язки директора Інституту архітектури, монументального мистецтва та скульптури. Серед монументальних робіт, створених Олександром Мизіним у Москві, варто згадати мозаїчні композиції у підземній станції метро «Київська-кільцева» (1952), виконані в традиціях «радянського пафосного монументалізму», що стали втіленням російської пропагандистської версії історії України, прославляючи «дружбу українського і російського народів».

На початку 1960-х років Мизін, виконуючи обов’язки директора Інституту монументального мистецтва і скульптури, брав участь у декоративному оформленні перших станцій метрополітену в Києві, зокрема –  вестибюлі метро «Вокзальна» виконав пропагандистські композиції історичної тематики на щитах, виготовлені в техніці карбування.

«Мистецьке відступництво» Олександра Мизіна від засад бойчукізму викликало негативне ставлення до нього московських художниць Антоніни Іванової та Оксани Павленко – вірних учениць Михайла Бойчука.

У листі до Марії Юнак у 1970 році Антоніна Іванова пише: «Мизін тут розписується, що він також приймав участь у цій фресці  (Селянський санаторій в Одесі), але це брехня. Мизін навіть не розмовляв з Мих. Львовичем, був його ворогом і кар’єру свою зробив на потопленні Бойчука…».

Література

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. – Львів. – 1991. – С.62 – 63.

Історія українського мистецтва. – Київ – 1967 –1968. – Т.5 – 6.

Енциклопедія Українознавства. – Т4. – Львів. – 1994. – С.1527.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ. Майстерня Книги – Оранта. – 2010. – С. 188 – 191.

Мартиненко Ю., Травень Л. Начерки з минулого // Образотворче мистецтво. – Київ. – 2017. – № 4. – С. 22 – 25.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С.264 –265.

Рубан В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ – начала ХХ века. – Киев. – 1990. – С. 251 – 283.

Словник художників України. – Київ – 1973. – С.150.

Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України у світі. 1850-1950. –  Львів. – 2002. – С.65.