Микола Іванович Касперович

Роки життя: 1885 хутір Лапин Ріг під Козельцем на Чернігівщині – 7.05.1938 м. Київ (Катівні НКВС, похований у Биківні).

Дитинство

Народився майбутній художник і реставратор українського іконопису 1885 року (точного дня і місяця не встановлено) на хуторі Лапин Ріг поблизу Козельцем на Чернігівщині – у шляхетній родині. Початкову освіту отримав вдома.

Навчання

Зауваживши мистецькі здібності сина, у 1901 р. батьки відправили шістнадцятирічного Миколу навчатися у Строгановську художньо-промислову школу в Москві. Після її завершення, упродовж 1905 – 1909 рр. Микола навчався у Краківській академії мистецтв, яку закінчив із срібною медаллю, у видатного живописця-імпресіоніста та графіка-офортиста професора Юзефа Панкевича.

Розвиток

Восени 1909 р. Микола Касперович переїхав у Париж – для вивчення музейної справи та вдосконалення реставраційної майстерності.

У листопаді 1909 р. він був співдоповідачем лекції Михайла Бойчука про історію українського мистецтва. За свідченням архівіста й історика української паризької громади Євгена Бачинського, Микола Касперович «дуже пристойний і вихований хлопець, чи не найталановитіший учень Бойчука». Природно, що Касперович був серед учасників заснованої Бойчуком у Парижі мистецької спільноти  Renovation Bizantine («Відродження візантійського мистецтва»), що функціонувала у 1909 – 1910 рр. і практикувала мистецькі принципи неовізантизму. Твори темперного малярства Касперовича (разом із творами Михайла Бойчука, Софії Сегно та інших учнів майстерні Бойчука) під гаслом Renovation Bizantine були експоновані на виставках Осіннього Салону (1909) і Салону Незалежних (1910). Молодих митців, які привернули увагу паризького мистецького бомонду, запросили до «Міжнародного союзу мистців і письменників».

Ідентичність

Хоча Касперович був уродженцем українських теренів, що перебували у складі російської імперії, у Парижі він почувався належним до української культури, став активним членом «Української громади». Разом із Софією Сегно співав у українському громадському хорі.

Мандри

У серпні 1910 р. Касперович приєднався до Михайла Бойчука та Софії Налепінської у творчій мандрівці по Італії. Вони оглядали мистецтво і пам’ятки Флоренції, Равенни, Венеції. Згодом, через Відень, повернулися в Галичину – до Львова. Тут художник вдосконалює свої знання з реставрації станкового і монументального живопису, працюючи під керівництвом Ілларіона Свенціцького в Національному музеї, зокрема – реставрує старовинний іконопис. Саме тоді, за спогадами Євгена Бачинського, Касперович разом з Михайлом Бойчуком «…виконали прекрасний образ св. Іоанна і композицію „Овечка”. Це були їх перші проби».

У цей період мистець створю низку малюнків, зокрема – шаблю гетьмана Івана Мазепи, булаву і пірнач гетьмана Павла Полуботка, козацьку хоругву Демонтовської сотні для «Ілюстрованої історії України» Михайла Грушевського, виданої 1913 року у Києві.

 Домівка

1913 р., на запрошення Російського археологічного товариства,  разом з Михайлом Бойчуком та його молодшим братом Тимком, Касперович виїжджає на реставрацію іконостасу церкви в с. Лемеші на Чернігівщині – родинному гнізді Розумовських. Там їх застала Перша світова війна. Братів Бойчуків інтернували як австрійських підданих до Арзамаса, а Касперович переїхав до батьківського маєтку біля Козельця, де й перебував до 1917 року.

 Педагог

У грудні 1917 р. художника викликали у Київ – до новоствореної Академії мистецтва, в майстерню ікони і фрески Михайла Бойчука.

Водночас, на запрошення Василя Кричевського, Касперович працював викладачем спеціальних дисциплін і рисунку в Миргородському художньо-керамічному технікумі (1918-1922).

У 1921 р. досвідчений педагог отримав звання професора Української академії мистецтва та вченого-реставратора Української академії наук.

Учениця Михайла Бойчука Єлизавета Піскорська описувала поїздку студентів у Чернігів у червні-липні 1923 р., згадуючи, що професор Микола Касперович «охоче відгукнувся на наше прохання бути гідом під час огляду пам’яток культури та мистецтва Чернігова».

Рятівник

Касперович – перший реставратор «Всеукраїнського музейного містечка», створеного у Києво-Печерській Лаврі 1926 р. Він врятував сотні пам’яток, працюючи у реставраційній майстерні Державного історично-культурного заповідника  у Києві (1927-1930), у художніх музеях Києва, Харкова, Чернігова (1928-1937). Він – автор методологічних підвалин музейної реставрації в Україні, а розроблені ним принципи у багатьох аспектах випереджали тогочасні уявлення про мету й засоби наукової реставрації.

Окрім підготовки реставраторів у майстерні, він провадив семінари з давнього українського малярства на кафедрі мистецтвознавства Всеукраїнської академії наук. Як дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету, здійснював нагляд за станом збереженості давніх пам’яток Києва.

Твори

Пам’яткоохоронна та наукова праця Касперовича тісно пов’язана з його творчістю. Створені ним в іконописній техніці картини, що тяжіють до мистецьких символів Проторенесансу, несуть у собі потужний заряд духовності, що не лише зовні, а й внутрішньо зближує їх з українським сакральним мистецтвом: ескіз до фрески «Зодчий Всесвіту» (1910), темперні твори «Качки» і «Голова дівчинки» (обидва зберігаються у НХМУ).  Цим творам притаманні гранична стилізація форм, лінійно-площинна умовність композиційних схем та виважена тональна кольорова гама.

Інші твори художника, зокрема проекти «Експедиції Заготовки Державних Паперів України», експонувалися на Виставці сучасної української графіки АНУМ у Львові (1932).

Доля

З початком 1930-х років умови життя і праці М.Касперовича постійно погіршуються – репресії проти української культури істотно руйнували і музеєзнавство, і реставраційну справу.

Останньою великою роботою Касперовича була реставрація Врубелівського іконостасу Кирилівської церкви у Києві у 1935 році.

Арештували Миколу Касперовича набагато пізніше ніж інших бойчукістів –  у березні 1938 року. Його звинувачували в участі «петлюрівсько-повстанській  та контреволюційній націонал-фашистській  організації».

Через тортури слідчих НКВС, на допитах підписував неймовірні вигадані  зізнання. Проте його доля, як і багатьох інших українських мистців була визначена заздалегідь: за вироком судової трійки УНКВС його розстріляли  7 травня 1938 року.

Пам’ять

«Хто знає тепер це ім’я? – риторично запитував історик Сергій Білокінь, – Якщо один на сто тисяч – вийде, що його пам’ятає п’ятсот душ, але де в нас ті п’ятсот – це якась неправильна арифметика. Добре, коли Миколу Касперовича пам’ятає в нас один інтелектуал на мільйон українців» (2004).

Література

1. Бачинський Є. Мої зустрічі та силуети українських малярів і різьбярів на чужині.// Нові дні. – Торонто. – 1952. – Вересень. – С.20;
2. Білокінь С. «Архітектура Всесвіту» Миколи Касперовича. // Образотворче мистецтво. – Київ. – 2004. – №1. – С.52-56;
3. Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – 256 с.
4. Бойчук і бойчукісти. Бойчукізм. Каталог виставки / Автори-упорядники О.Ріпко та Н. Присталенко. – Львів. –   – С.56-57;
5. Енциклопедія Українознавства. – Т.3. – Львів. – 1994. – С.985;
6. Кравченко Я. Біля джерел європейського авангарду: українська група «Renovation Bizantine» в Парижі.// Образотворче мистецтво. – Київ. – 2005. – №1. – С.59 – 61;
7. Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Оранта. – 2010. – С. 78 – 83;
8. Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С.255;
9. Тимченко Т. Микола Касперович. // Образотворче мистецтво. – Київ. – 1998. – № 2. – С.14;
10. Український модернізм. 1910-1930/ Альбом. – Хмельницький. – – С.192-193.