Липківський Іван Васильович

Родина

Відомостей про дитинство Івана Липківського небагато. Народився він 14 вересня 1892 року в містечку Липовці на Київщині у спадковій родині священників. Його батько о. Василь Липківський, який «з перших кроків священства працював для відродження української церкви», 1921 року був обраний першим Митрополитом Української автокефальної православної церкви.

Освіта

Батько готував сина Івана до набуття сану священника, тож після навчання у 2-й Української гімназії він вступив і закінчив Київську церковно-вчительську школу.  віддавши навчатися до Київської церковно-вчительської школи. Втім, Іванове захоплення малярством перемогло, тож уже досвідченим і зрілим юнаком, у 1921 році він почав навчатися в Українській академії мистецтв. Разом із Академією Іван пережив кілька реорганізацій вишу: перетворення на Інститут пластичних мистецтв, а потім – на Київський художній інститут.

До 1927 року, попри всі зміни назви вишу, Іван навчався у майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука.

Настанови професора Бойчука, який одразу ж помітив талановитого самоука, збереглися у конспекті, заведеному студентом Іваном Липківським під час навчання в майстерні монументального мистецтва – 20 січня 1922 року.

Цей конспект дбайливо зберегла Оксана Павленко, зберегла його протягом усіх років  поневірянь, і дала дозвіл на публікацію наприкінці 1980-х років.

Ось деякі з цих записів:

«Золоті нитки, які виводять з лабіринту в мистецтві, – це досконалі твори мистецтва. Треба триматися цих золотих ниточок і по них вийти в світ».

«Навколишня природа – вічне джерело творчості; вона основується на усвідомленні, а не на копіюванні».

«Пластичне мистецтво має постійність своїх законів, так же, як музика і поезія».

«Всякий незакономірний твір хвилевий, недовговічний, короткочасний і неглибокий в масовому значенні».

Твори

Концептуальні настанови Вчителя Липківський втілює у своїх творах, які експонувалися на Професійній виставці 1924 року – на секції І30 Всерабісу (Всеукраїнського комітету образотворчих мистецтв при Всеукраїнському відділі мистецтв у складі Народного комісаріату освіти України, який у 1919 – 1934 роках перебував у Харкові). Працюючи у техніці темпери, Іван створює композиції на популярну тоді й заохочену владою робітничу тематику: «Молотобійний цех», «Червона домна» (1926).

У 1927 році Липківський завершив навчання у Київському художньому інституті. Дипломною роботою тридцятип’ятилітнього мистця був монументальний твір на індустріальну тему, виконаний у техніці темперного малярства. Однак цей твір не зберігся, й судити про нього можна лише за картиною «Бесемер заводу ім. Ф. Дзержинського», датованою 1926 роком.

Як вважає мистецтвознавець Остап Ковальчук: «Рік виконання і невеликий розмір полотна дають можливість зробити припущення, що І. Липківський створив її як ескіз чи варіант дипломної роботи».

На полотні зображено інтер’єр заводського цеху. Теплий стриманий колорит, досягнутий за допомогою вмілого використання технічних прийомів темперного живопису, нагадує твори давнього українського іконопису. Декоративність і площинність композиції обумовлена тим, що при зображенні лінійного перспективного скорочення інтер’єру художник нівелює закони перспективи, моделюючи площини стін локальними кольорами. У поєднанні з акцентами ритмів конструкцій цеху та стафажними постатями робітників, створюється враження своєрідної декоративності, притаманної народним розписам та килимам.

1927 року Іван Липківський стає членом АРМУ. Того самого року художник намалював  «Портрет селянина»  (1927) – скупими образотворчими рисами   вдало   окреслив представника тієї частини українського селянства, яке  у двадцяті роки ще було впевнене в непорушності підвалин старого світу, за що пізніше заплатило страхітливим геноцидом – Голодомором 1933-го. Наслідування прийомів української парсуни ще більше підкреслює архаїчний тип портретованого – воістину образ святого мученика ХХ століття.

Цей портрет експонувався на Першій  Всеукраїнській виставці АРМУ в Харкові. Згодом Липківський, суголосно із тодішніми соціокультурними настановами,  створив полотна «Робітник», «Шоста домна», «Сталепрокатники» (1929). Ці роботи, за словами мистецтвознавця і тодішнього ректора КХІ Івана Врони, дозволяли «констатувати швидке зростання його, ще далеко незакінченого молодого таланту».

Кохання

Особисте життя Івана Липківського було доволі драматичним. Він покохав двоюрідну сестру Наталію Пʼясецьку, котра теж була з родини священників. Батьки не могли схвалити порушення церковних канонів, тому не  благословили їхній шлюб. Проте Іван з Наталею одружилися й були щасливими у шлюбі. Наталя, як випускниця Київської консерваторії, працювала піаністкою-акомпаніаторкою. У 1930 році у них народився син Анатолій, якому дали прізвище Пʼясецький, імовірно, щоб не дратувати діда, а можливо, щоби віддалити сина від вже «небезпечного» прізвища опального митрополита Василя Липківського.

Після арешту чоловіка у 1936 році, через пів року допитів і тортур, Наталія Пʼясецька домоглася побачення з ним і була шокована його станом: «Мій чоловік художник Іван Липківський був заарештований органами НКВС. Я вважала, що арешт відбувся з непорозуміння і сподівалась, що скоро все з`ясується. При першому побаченні (справу чоловіка вів слідчий Проскуряков Михайло Іванович) я чоловіка абсолютно не впізнала: замість 40-річного мужчини був дряхлий дід… слідчому висловила думку, що квітучий чоловік перетворився на воскову постать, на яку страшно подивитись. На це Проскуряков відповів, що якщо з нами тут так розмовляють, но назад ці громадяни не повертаються». Згодом вона поплатилася за ці слова: у жовтні 1937 року її заарештували і засудили до 8 років виправних робіт у таборах за те, що вона «дружина Липківського Івана Васильовича, колишнього активного учасника української націоналістичної терористичної організації, була обізнана у злочинній діяльності свого чоловіка, що й приховала від органів влади». Їхнього сина Анатолія викинули з квартири. Наталія Пʼясецька дивом лишилась живою після таборів, але ніколи не повернулася до Києва – мешкала в Черкаській області, оскільки входила до категорії «мінусників», яким було заборонено повертатися у великі міста.

Доля

У часи кругової облоги тоталітаризму 1930-х років один по одному почали  зникати студенти й викладачі Київського художнього інституту. Усунуто з посади, заарештовано «за звинуваченням в участі в УВО й засуджено до 5 років ВТТ (виправно-трудових таборів)» ректора Івана Врону, заарештовано й «засуджено до 3 років заслання» дипломника-випускника Охріма Кравченка, звільнено з посади «завідувача навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту» й заарештовано Івана Липківського…

За свідченнями сучасників, він Іван «був тихим малоактивним художником…, любив пофілософствувати, жив бідно й більше був відомий як син митрополита Липківського», котрого переслідувала як партійна, так і підпорядкована Москві церковна влада, знявши 1927 року, на вимогу ГПУ, з визначного діяча Автокефальної церкви «бремя митрополичьего служения».

Як свідчать документи з Державного архіву СБУ, повторний ордер на арешт Івана Липківського та постанова про початок слідства й увʼязнення були виписані того самого дня – 2 листопада 1936 року. Того самого дня Липківського, як «соціально небезпечну особу», доставили до спецкорпусу тюрми НКВС УРСР. Йому висунули обвинувачення в участі у націонал-фашистській терористичної організації та безпосередньому звʼязку з її керівництвом. Допити тривали до лютого 1937 року і спричинили зізнання Івана Липківського, що він начебто займався шкідництвом у галузі образотворчого мистецтва, був активним учасником контрреволюційної націонал-фашистської терористичної організації, яка здійснила 1 грудня 1934 року вбивство Кірова й готувала терористичні акти проти керівництва ВКП(б) та радянського уряду, входив до групи Бойчука, що була складовою частиною організації.

5 та 11 червня 1937 року Проскуряков знову допитував Липківського – для підтвердження попередніх зізнань. До слідчої справи додали власноруч написане зізнання Івана Липківського про належність до бойчукістів, яких слідство ототожнювало з націонал-фашистською організацією: «Я, Іван Васильович Липківський, художник, член націонал-фашистської організації (бойчукіст) – творив шкідництво у галузі образотворчого мистецтва. Я визнаю свою провину перед радянською владою…»

13 липня 1937 року, разом з іншими художниками-бойчукістами, Івана Липківського засудили до найвищої міри покарання – розстрілу, що було виконано того самого дня.

Твори Липківського потрапили у список Комісії культосвітнього відділу ЦК КП(б)У від 8 вересня 1937 року як такі, що є «за своїм контреволюційно-бойчуківським формалістичним методом шкідливими, спотворюють нашу соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи Радянських людей, ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню». Саме це й було виконано якнайретельніше.

Батька художника – Митрополита Василя Липківського – 27 жовтня 1937 року знову заарештували й без суду та слідства, а 27 листопада того самого року «Умертвили за невідомих обставин і невідомо де та коли».

Місце поховання теж невідоме, хоча на Лук’янівському цвинтарі в Києві встановлено хрест на символічній могилі митрополита.

1 липня 1958 року, під час «хрущовської відлиги», справу «бойчукістів» закрили «за відсутністю складу злочину». Однак імені Івана Липківського в списках реабілітованих художників не знаходимо. Як і не знаходимо його у переліку професорів Академії у ювілейному виданні НАОМА «Українська академія мистецтва. Професори НАОМА 1917 – 2007» (Київ, 2008).

А його безіменну могилу слід шукати серед масових поховань – у Биківнянському лісі під Києвом – на теренах Національного заповідника «Биківнянські могили», місці спочинку тисяч жертв комуністичного режиму.

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ.: Мистецтво. – 2017. – 256 с.

Білокінь С. З-під неправди повертається до нас видатний український художник Михайло Бойчук. // Україна. – Київ – 1988. – №9. – С.11 – 13.

Бойко Т. Розстріляне Відродження: бойчукіст Іван Липківський (за матеріалами архівно-кримінальної справи).

Бойчук і бойчукісти. Бойчукізм. Каталог виставки. / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. – Львів. – 1991. – С.61.

Врона І. АРМУ та її перша виставка.// Червоний шлях. – 1927. – №2. – С.224. Енциклопедія Українознавства. – Т.4. – Львів. – 1994. – С.1294.

Історія українського мистецтва. В шести томах. Радянське мистецтво 1917-1941 років. Том п’ятий.- Київ. – 1967. – С.11.

Кравченко Я. Бойчукіст Іван Липківський: до 120-ліття від дня народження // Артанія. Книга 26. – Київ. – 2012. – № 1. – С. 20 – 22.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ. –  Майстер Книг – Оранта. – 2010. – С. 176 – 179.

Липківський К. Три хрести на Лук’янівському цвинтарі // День. – Київ. – 2014. –  № 78 – 79. – С. 13.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. –  1996.  – С.261.

Словник художників України. – Київ. –  1973. – С.132.