Іванченко Павло Михайлович

Роки життя: 06.01.1898, с. Андріяшівка на Сумщині – 05.09.1990, м. Київ.

Учень

У 1919 році, після здобуття початкової художньої освіти у Глинській керамічній школі на Сумщині, Павло Іванченко вступив у Київський художній інститут, де навчався у Льва Крамаренка та Михайла Бойчука.

Тут він увійшов до середовища бойчукістів, сформованого у майстерні Михайла Бойчука, що істотно вплинуло на його викладацьку роботу й індивідуальний творчий розвиток.

Учитель

Після закінчення КХІ, упродовж 1925-1930 років, Павло Іванченко працював у Межигірському художньо-керамічному технікумі, де разом з іншими учнями майстерні Михайла Бойчука – Василем Седлярем, Оксаною Павленко, Катериною Бородіною та Євгеном Сагайдачним – долучився до створення закладу з високим професійним рівнем викладання.

У 1927 р. Іванченко став членом АРМУ, а також був учасником Першої Всеукраїнської виставки АРМУ, що відбулася того самого року.

Завдяки талантам і самовідданій праці учнів Михайла Бойчука, у 1928 р. Межигірський технікум став інститутом. Проте вже невдовзі, у 1930 р., внаслідок згортання українізації натомість розгортання антиукраїнської кампанії Інститут був закритий сталінським режимом.

«У нас були справжні люди, які не боялися труда,  – згадувала Оксана Павленко, – не боялися труднощів. Самі глину добували, самі інструменти виготовляли. Була якась зацікавленість. Були чудові майстри з Опішні, які все могли своїми руками зробити і дуже любили свою справу. Можливо тому, що всі були чесні, ані заздрощів, ані претензій на якусь владу. Оце я отримала нещодавно листа від одного старого майстра. Він зараз віку доживає в Києві. Пише: “невігласи знищили Межигір’я, а у мене серце досі заходиться”. Це мені Іванченко Павло Михайлович листа прислав».

У 1930 р. Павло Іванченко починає працювати на Будянському фаянсовому заводі, названому «Серп і Молот», де, за спогадами сучасників, розпочалося інтенсивне «зближення народного декоративного мистецтва з художньою промисловістю».

У 1934 році мистець повертається до педагогічної праці: протягом 1934 – 1941 років Іванченко викладає у Лаврській школі –  в експериментальних майстернях при Київському державному музеї декоративно-прикладного мистецтва, створених на території Києво-Печерської Лаври. Тут учням надавалася висока мистецька кваліфікація, а також виготовлялися мистецькі твори з порцеляни та майоліки, що мали відповідати тодішнім вимогам влади, отже – служити елементами політичної агітації. Водночас художники-межигірці, зокрема й Іванченко, який викладав керамічний малюнок, намагалися відродити традиційні форми і принципи декору народної кераміки з фляндровим розписом, поєднавши їх з мистецькими засадами італійської ренесансної майоліки.

Твори

У творчості Павла Іванченка, що вийшов із середовища бойчукістів, сформувалася життєдайна і стійка лінія синтезу традицій народного гончарства і кращих здобутків світового керамічного мистецтва. Отримавши добру мистецьку підготовку, Павло Іванченко як мистець-рисувальник, досяг значних успіхів у вдалому поєднанні сюжетного декору з формою декоративно-ужиткового виробу, як-от на тарелі із зображенням червоноармійця з гвинтівкою чи робітника із серпом-молотом. Композицію виробу доповнюють революційні гасла, писані українським нарбутівським шрифтом.

Надзвичайно ліричною за задумом є декоративна таріль Іванченка під назвою «Задрімала», цілком суголосна живописно-композиційним засадам бойчукістів.

З періоду викладання у Лаврській школі збереглася декоративна ваза з портретом Тараса Шевченка (1939), що тепер експонується Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

У повоєнні роки в Києві було організовано експериментальну майстерню художньої кераміки при Академії архітектури України, де Іванченко «багато зробив для розвитку архітектурної кераміки». Зокрема, він створив зразки орнаментальних майолікових плиток і декоративні карнизи, якими прикрашали новозбудовані громадські й житлові будівлі, що споруджувалися у  зруйнованих війною містах наприкінці 1940-х – початку 1950-х років: керамічні панно «Урожай» (1945), «40 років СРСР» (1957), «Живи, Україно» (1967).

Упродовж наступних десятиліть мистець працює над створенням зразків декоративного посуду – ваз, глечиків, куманців, мисок, форми яких запозичував з народного гончарства. Прикрашені рослинними чи зооморфними мотивами, вироби вкривалися жовтими, зеленими й коричневими поливами у стилі української майоліки, що було відзначено у шостому томі «Історії українського мистецтва» (1968).

Твори Павла Іванченка експонувалися на численних всесоюзних та міжнародних виставках і використовувалися як приклад «активного розвитку народного мистецтва» на теренах УРСР.

І тільки в пам’яті старого майстра-кераміста залишилися спогади про Вчителя та друзів-художників, з якими він розпочинав творити молоде українське мистецтво на початку XX століття.

Література

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. –  Львів. –  1991. – С.56.

Історія українського мистецтва. Том п’ятий. – Київ. – 1967. – С.364, 372. Том шостий. – Київ. – 1968. – С.360.

Перша Всеукраїнська виставка АРМУ. – Київ. – 1927. – С.45.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. –  Львів. –  1996. – С. 254.

Словник художників України. – Київ – 1973. – С.92.

Федорова Н. Три школи //  Наука і культура: Україна. –  Вип. 26-27. – Київ. – 1993. – С.337-352.

Череватенко Л. «Промовте – життя моє – і стримайте сльози… Художник Оксана Павленко згадує, розповідає». // Наука і культура: Україна. – Вип.21. – Київ –  1987. – С.360-384.

Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України в світі. 1850-1950. – Львів. – 2002. – С.44.