Галина Гізлер

Роки життя: 6.11.1906 м. Ташкент  (Росія) – 12.08.1983, м. Київ.

Дружина художника-бойчукіста, професора Сергія Колоса.

Родина

Галина Гізлер народилася 1906 року в Ташкенті – в родині акторів Георгія (Юрія)  Гізлера та Єлизавети Романенко (доньки князя Василя Маслова), які перебували на гастролях у тамтешньому міському драматичному театрі.

Під час Першої світової війни родина повертається до Києва, де потрапила у вир подій: розпад імперії, спроби формування модерної української державності, російсько-більшовицька окупація та встановлення радянської влади.

Освіта

Галина Гізлер змалку цікавилася живописом, проте першу освіту здобула 1923 року, з відзнакою закінчивши 49-ту Київську трудову школу. А інтерес до живопису, про який свідчить вцілілий відтоді ескіз квіткової композиції, 1923 року привів сімнадцятилітню дівчину на робітничі підготовчі курси при  Інституті пластичних мистецтв, де викладали Кость Єлева та Юхим Михайлів. Гізлер навчалася на курсах до 1925 року, після чого вступила на «художньо-текстильне відділення малярського факультету» реорганізованого Київського художнього інституту, який перебрався у відремонтоване самими студентами приміщення колишньої духовної семінарії на Вознесенському узвозі. Навчаючись на текстильному відділенні, яке у 1925 – 1930 роках очолював художник-бойчукіст, член АРМУ Сергій Колос, та цікавлячись витоками і традиціями українського народного ткацтва, юна студентка, окрім майстерні Сергія Колоса, бере уроки у майстернях інших професорів – Михайла Бойчука і Олександра Богомазова. Окрім студій у Києві, впродовж 1927 – 1928 навчального року Галина Гізлер здобувала освіту у Вищому художньо-технічному інституті (колишньому ВХУТЕМАСІ) – у майстернях митців-авангардистів Олександра Родченка й Володимира Татліна.

Але довго там не затрималась – 1930 року закінчила Київський художній інститут з дипломом «художник-інженер ткацького виробництва».

Кохання

Повернувшись до Києва, молода красива студентка захопилась своїм викладачем, ерудованим та інтелігентним Сергієм Колосом, який у молоді роки навчався у Петербурзі, Львові, Неаполі, Мюнхені. Восени 1928 року сорокалітній Сергій і двадцятидворічна Галина одружуються. А через рік,   24 жовтня, у них народилася донечка Ганна.  Радості професора Колоса не було меж…

Твори

Ще студенткою Галина була учасницею виставок: витканий у ці роки килимок «Кізонька» експонувався на Виставці мистецтва народів СРСР у Москві 1927 року, а його репродукція представлена в мистецькому часописі La Nervie, виданому у Брюсселі 1928 року.

Після закінчення Інституту Галина Гізлер стає інструктором Оленівського товариства «Ткач» у Білій Церкві. В архіві родини дивом збереглися замальовки і проєкти килимів і вибійок, створених мисткинею того часу:  «Квіти в вазоні», «Пташки», «Кораблики». Як писала у своєму дослідженні Олена Ріпко: «Михайло Бойчук, Кирило Гвоздик, Іван Падалка, Антоніна Іванова, Оксана Павленко, Сергій Колос, Галина Гізлер…  створювали проекти килимів, декоративних тканин, вибійок і одночасно були живописцями-монументалістами».

Переїзд

Наприкінці 1920-х – початку 1930-х років, коли більшовицький режим зміцнів і вирішив припиняти українізацію, а натомість шукати й знищувати «ворогів народу», в Україні й у Києві на роль цих ворогів було призначено наукову і творчу інтелігенцію. Розпочалося цькування і репресії. З посади ректора КХІ було усунуто Івана Врону, а навчальний заклад перейменовано у Інститут пролетарської культури. Тож подружжя Колосів вирішує перебратись до Узбекистану, за їхніми словами з «науковою метою для студіювання художньо-текстильної промисловості». Бувши прекрасними професіоналами – і теоретиками, і практиками – Сергій Колос і Галина Гізлер до 1936 року викладають у Маргеланському шовко-ткацькому технікумі, пізніше – у Ташкентському текстильному інституті й Ферганській фабриці «Союзшовку».

«Але про бойчукістів не забувають», точніше не дають забути про те, що радянська влада вирішує, кому і де жити й працювати. 1936 року Сергія  Колоса «запрошують» на посаду доцента Ленінградського текстильного інституту, а Галину Гізлер – працювати  художником на ситцевих і ткацьких фабриках Ленінграду, забезпечивши їх помешканням на Кіровському проспекті. Після початку німецько-радянської війни, 29 серпня 1941 року Сергія Колоса, як «неблагонадійного», «виписали» з міста в евакуацію, на Урал. а Галина Гізлер залишилася у блокадному Ленінграді, працювала санітаркою у військовому госпіталі (за що була нагороджена медаллю «За оборону Ленінграда»).

Повоєнне

1946 року Галина разом з донькою Ганною повертається до Києва, куди ще 1944 року зміг потрапити Сергій Колос. Вона влаштовується художником у Спілку художників УРСР, а 1949 року її запросили на посаду головного художника Центрально-художньої експериментальної лабораторії Української художньо-промислової спілки. Гізлер багато працює над ескізами композицій сюжетних і орнаментальних килимів, втілюючи їх у матеріалі, бере участь у Виставці прикладного мистецтва до Першого Всесоюзного з’їзду радянських художників у Москві (1957).

Від 1961 року і до виходу на пенсію Галина Гізлер працювала головним художником Управління художньої промисловості УРСР, поєднуючи адміністративну роботу із творчою діяльністю.  На цей період припадає низка проєктів декоративних тканин і вибійок, а також килимок «Коти» (1965).

Підтримуючи просвітницьку діяльність Сергій Колоса у справі «відродження  перерваних традицій українського мистецтва 1920-1930-х років» Галина Гізлер спілкувалася з уцілілими бойчукістами:  Іваном Вроною, Григорієм Довженком, Онуфрієм Бізюковим, Кирилом  Гвоздиком у Києві. Вона листувалася з Ганною Налепінською-Печарковською з Варшави, Оксаною Павленко і Антоніною Івановою з Москви, Охрімом Кравченком зі Львова, плекаючи в листах і розмовах ідею написання учнями спогадів про свого Вчителя – професора Михайла Бойчука.

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – с. 124.

Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки / Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко. –  Львів. –  1991. – С.50.

Жук А. Український радянський килим. – Київ: Мистецтво. – 1973. – с. 41.   Колос Г. Це було їхнє життя./ Наука і культура. Україна. Випуск 22. – Київ –1988. – С.452, 454 – 455.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука: «Він любив прояви краси у природі, мистецтві, людях…». (Сергій Колос. До 120 – ліття від дня народження) // Артанія. – Київ – 2008. – Число 4. – С. 8 – 11.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. Видання друге доповнене. – Київ: Майстер Книг. – 2019. – С.160.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня книги – Оранта. – 2010. – С. 312 – 313.

Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Автори вступних статей М. Шкандрій, Л. Ковальська, Н. Присталенко. – Київ: НХМУ. – 2010 – (2012). – С. 124.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. –  1996. –  С. 41; 248.  Corbiao Simone. L’Art Ukrainien. – Bruxelles. – 1928. – S. 21 – 56 (S. 52).