Бізюков Онуфрій Терентійович

Роки життя: * 24.06.1897, м. Веліж на Смоленщині (Росія) –  15.03.1986, м. Київ.

Навчання

Майбутній художник Онуфрій Бізюков народився у старовинному містечку Веліж на Західній Двіні, що славилось спадковими професіями теслярів, столярів і сплавників лісу, в родині Терентія Бізюка. Спершу хлопець навчався у міському ремісничому училищі, а потім, чотирнадцятирічним, Онуфрій Бізюков переїжджає до Миргорода, де 1911 року вступає до художньо-промислової школи. Саме тут він вперше експонує свої живописні твори на виставці 1917 року.

Завершивши навчання, Онуфрій упродовж 1918 – 1921 років вчителює на Полтавщині – у Трудовій школі села Івахники. Водночас займається живописом, керує шкільним музично-драматичним гуртком. І зрештою вирішує продовжити навчання в монументальній майстерні Михайла Бойчука – в Київському Інституті пластичних мистецтв, що згодом перетворився на Київський художній інститут.

«В Киевский художественный институт я поехал потому, что еще в Миргороде узнал, что в Києве есть художник Бойчук. Который преподает живопись не академически, а по принципам цеховщины старих мастеров. Сразу же поступил к нему в мастерскую и под его руководством я проработал  весь курс института до 1929 г.», – цитує історик мистецтва  Володимир Петрашек матеріали слідчої справи 1935 року репресованого художника.

Бойчукіст

Вступивши 1924 року у реорганізований КХІ, Бізюков одразу вливається в творче життя, бере участь у «Першому досліді фрескового розпису» на стінах аудиторій інституту. Відтоді збереглось фото його фрески «Жінка в білій хустині» (1924). Саме тут кристалізується інтерес молодого художника до узагальнень та монументалізації живописної форми, до пошуків конструктивно-виправданих композицій. У робітні Михайла Бойчука він вивчає старовинні мозаїки та фрески. Робить з них натурні «відрисовки», адже графічний та колористичний аналіз давньоруських та проторенесансних композицій відігравав важливу роль у системі навчання монументальної майстерні.

Іншими вчителями Бізюкова у КХІ були Опанас Сластьон і Лев Крамаренко.

Проявивши в процесі навчання певні здібності, Онуфрій Бізюков був запрошений Бойчуком до участі у розписах Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі, де виконав ряд орнаментальних композицій плафону центрального залу (1928). Мальовані у холодно-стриманих коричнево-зелених тонах, ці «орнаменти являли собою професійні інтерпретації творів народних майстрів».

Твори

Починаючи з 1929 року, Онуфрій Бізюков – постійний учасник  республіканських художніх виставок. Суворе за живописною гамою, сповнене драматизму полотно «Тирса» (1929) зробило ім’я молодого художника популярним у тодішньому мистецькому середовищі.

«Твір звучить монументально, його композиція наповнена гармонійним поєднанням кубістичних геометризованих форм», –  читаємо в альбомі-дослідженні творчості мистця.

Після закінчення інституту Бізюков створює ряд станкових полотен, що вирізняються строгою монументальністю і яскравістю трактування барв:  «Червоноармієць з конем» 1930), «Пилярі в лісі» (1930), «Плотарі» (1933), «Матрос на вахті» (1933). У цих творах захоплює сила пластичного узагальнення, своєрідне відчуття простору, стриманий, властивий фресковому розпису, колорит. І як справедливо відзначив мистецтвознавець Платон Білецький: «О. Бізюков вже на початку свого творчого шляху мав власне обличчя. Його картини легко було впізнати на тлі експозицій кінця 1920-х – 1930-х років».

Упродовж 1927 – 1932 років, до заборони розмаїтих творчих спілок і до підпорядкування мистецьких свобод вимогам соцрелізму, Онуфрій Бізюков був активним членом мистецького угрупування АРМУ й експонентом низки виставок Асоціації.

А коли настали скрутніші часи й необхідність пристосовуватись до обставин,  разом із Миколою Касперовичем та Володимиром Базилевичем, він брав активну участь у формуванні й оформленні Всеукраїнського музейного містечка на території Києво-Печерської лаври. Зокрема, для Антирелігійного музею містечка, виконуючи замовлення етнографа Бориса Пилипенка (розстріляного в Сандармоху 1937 року), Онуфрій Бізюков написав пропагандистську картину «Повстання селян проти Густинського монастиря у XVII ст.» (1934).

Арештант

Втім, спроби пристосуватися виявилися невдалими. Бізюкова звинуватили у антирадянських настроях і «буржуазно-формалістичних поглядах», а 23 травня 1935 року заарештували, засудили до «трьох років виправних робіт» і заслали на Далекий Схід.  У 1938 році він оселився в Куйбишеві, де займався «оформительською» роботою. Водночас, за словами дослідниці Людмили  Соколюк: «…бойчукіст О. Бізюков… заснував там свою студію, де вчив молодь, спираючись на основи педагогічної системи М. Бойчука, що знайшло продовження у творчості деяких місцевих мистців».

Солдат

У червні 1942 року Онуфрія Бізюкова мобілізували до лав червоної армії, тож він «з гвинтівкою у руках пройшов солдатський шлях від Сталінграду до Брно», був нагороджений медалями.

Художник

Демобілізувавшись, у 1946 році мистець повертається до Києва і протягом наступних десятиліть працює в жанрі пейзажного живопису. Відійшовши від принципів і теоретичних настанов бойчукізму, у своїх творах дотримується методів соцреалізму: «Старий Київ» (1947), «Вогні Дарниці» (1960), «Юнак на тлі морського пейзажу» (1981). Завдяки «правильному» стилю, Бізюков стає активним учасником виставок Спілки художників України.

Повернення

Від початку 1960-х років, перебуваючи під впливом колег-бойчукістів Оксани Павленко та Охріма Кравченка, у деяких натюрмортах – «Натюрморт на круглому столі» (1963), «Натюрморт з червоним глеком» (1967),  «Натюрморт з цитрусовими» (1972), «Археологічні глеки» (1982) – Онуфрій Бізюков поступово повертається до принципів площинності й декоративного трактування неодухотворених предметів. «Напрям його пошуків цих часів, – писав мистецтвознавець Б. Лобановський, – можна визначити як шлях від Сезанна до декоративного конструктивізму». Окрім того, в період хрущовської відлиги він вдається до дещо ризикованого захоплення оголеною натурою: «Українська Венера», «Оголена на скелі», «Лежача із човном». На думку автора монографії про творчість художника Володимира Петрашика, ці композиції слугують «яскравим свідченням звернення Бізюкова до основних засад бойчукізму, а саме – конструктивності образотворчого мислення».

Не маючи родини, художник проживав самотньо й відійшов у вічність у віці 89 років. А на якому кладовищі було тоді поховано старенького художника-бойчукіста, «не вдалось встановити й досі».

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 110 – 111.

Бойчук і бойчукісти. Каталог виставки / Автри-упорядники О. Ріпко та Н. Присталенко. – Львів. – 1991. – С. 45 – 47.

Кравченко Я. Історія одного портрета. Штрихи до творчости художника-бойчукіста Онуфрія Бізюкова // Артанія. Книга 20 – Київ. – 2010. – № 3. – С. 18 – 22.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги: Оранта. – 2010. – С. 110 – 113.

Лобановський Б. Онуфрій Бізюков. Нарис про життя і творчість. – Київ – 1977.

Лобановський Б. Український живопис в лабетах перебудови (від джерел соцреалізму до 1980-х років)  / У зб.: Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу. – Київ – 1998. – С. 78.

Мартиненко Ю., Травень Л. Начерки з минулого // Образотворче мистецтво. – Київ – 2017. – № 4. – С. 23.

Митці України. Енциклопедичний довідник / За ред.. А. Кудрицького. – Київ. – 1992. – С. 66.

Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Кер. проекту А. Мельник. – Київ. НХМУ. – 2010 (2012). – С. 75 – 77.

Онуфрій Бізюков. Виставка вибраних творів живопису / автор вступної статті Б. Лобановський. – Київ. – 1984.

Петрашик В. Авангардний бойчукіст Онуфрій Бізюков. – Київ. Софія А. – 2018. – 257 с., іл.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996. – С. 240.

Словник художників України. – Київ – 1973. – С. 24.

Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. – Харків: Видавець Савчук О.О.. – 2014. – С. 272.

Яців Р., Кравченко Я., Козак Н., Голод І., Михайлюк О. Українське образотворче мистецтво: імена, життєписи, твори (ХІ – ХХІ ст.). – Харків: Факт. – 2012. – С. 282 – 285.