Азовський Микола Опанасович

Роки життя: 2 жовтня 1903, м. Київ – 31 жовтня 1947, м. Буенос-Айрес, Аргентина.

Родина

Народився Микола Азовський в інтелігентній мистецькій родині: його батько, Опанас Азовський – відомий військовий професор, а мати – донька художника-баталіста Василя Верещагіна, засновника Миколаївського художнього музею. Зростання і виховання у творчому середовищі сприяло тому, що Микола доволі рано почав цікавитися мистецтвом.

Освіта

Початкову художню освіту Микола Азовський здобував протягом 1920 – 1923 років у Київському художньому училищі, директором якого був тоді Федір Кричевський. Після училища двадцятирічний юнак вступає до Київського інституту пластичних мистецтв, невдовзі реорганізованого у Київський художній інститут. Його вчителями були визначні мистці того часу: Олександр Мурашко, Михайло Бойчук, Іван Падалка. Ще бувши студентом, 1926 року Микола став членом Асоціації революційного мистецтва України. Роки навчання в КХІ (1923 – 1928) припали на період ще відносно вільного розвитку мистецьких напрямів, що, безперечно, вплинуло на формування творчих підходів молодого художника.

Твори

Отримавши диплом у 1928 році, художник живе й творить у Києві. На Третій Всеукраїнській виставці художників у 1930 році він представляє темперні твори «Дівчина з овечкою», «Портрет», а невдовзі організовує персональну виставку своїх полотен. На замовлення Київського художнього музею (нині – Національний художній музей України), Микола Азовський написав портрет «Тарас Шевченко на засланні».

В очах сучасників Микола Азовський вважався одним із найталановитіших представників генерації «пізніх бойчукістів», якому, на погляд Ярослава Кравченка, «вдалося оптимально збалансувати ідеї монументалізму і станковізму».
З початком 1930-х мистець переїжджає до Харкова, де працює театральним декоратором, а також працює з історичною тематикою – створює полотно «Устим Кармелюк» (1937). Однак, перебуваючи під впливом ідеологічного тиску соцреалізму, Микола Азовський у своїх станкових творах цього періоду, поступово відходить від мистецьких засад бойчукізму. Його роботи «У забої. О. Стаханов», «Свинар» та серія агітаційних плакатів уже мають виразні ознаки впливу доктрини соцреалізму. Втім, набуті під час навчання навички, концептуальні засади бойчукізму і творчий метод художника увійшли в суперечність із дедалі суворішими вимогами соцреалізму.

Львів

Після розподілу Гітлером і Сталіним теренів України і Польщі, 1940 року Микола Азовський переїжджає до «возз’єднаного Золотим вереснем» Львова, совєцька окупація якого тривала до липня 1941 року й до початку нацистської навали.
Саме тут, упродовж 1941 – 1944 років, починається період творчої зрілості художника, коли стало можливим, відкинувши нав’язані радянською системою моральні цінності, цензуру й естетичні настанови, зіставити власну концепцію мистецтва, набуту в майстерні Михайла Бойчука, з відкритим європейським художньо-пошуковим простором.
Мистець створює серію полотен з львівськими мотивами («Львів у мряці», «Надгробок Івана Франка», «Зима в місті») та краєвидами Гуцульщини («Хрест на роздоріжжі», «Дерев’яна церква», «Мерлець в хаті на Гуцульщині»), а також жанрові композиції – «Жнива», «Жінка в капелюсі» (натурницею до цих композицій стала дружина Святослава Гординського), в яких проявилися непересічні малярські здібності Азовського-бойчукіста.

Художник бере активну участь у виставках Спілки праці українських образотворчих мистців (1941 – 1943), а із січня 1944 року викладає у Вищій образотворчій студії при Інституті народної творчості, де ректором був Василь Кричевський, а викладачами – Сергій Литвиненко і Микола Бутович. Втім, через наближення лінії фронту, студія припинила існування того самого року.

Еміграція

З наближенням червоної армії Микола Азовський евакуювався до Кракова. Тут він продовжив активну творчу діяльність: його пензлю належить серія урбаністичних пейзажів – «Краківський етюд», «Вуличка», «Індустріяльний пейзаж», «Краєвид міста».
За сприяння о. Івана Бучка у 1945 Микола Азовський перебирається до Риму. Тут мистець виконав низку портретів видатних діячів української греко-католицької церкви – митрополита Андрея Шептицького, єпископа Івана Бучка, священномученика Йосафата та інших. З римського періоду походять олійні твори Миколи Азовського: «Ватиканський етюд», «Італійський етюд», «Римський етюд», «Церква», «Квіти на чорному тлі». Мистець багато мандрує по Італії, а свої враження фіксує у картинах: «Дві скелі у морі», «Краєвид Капрі», «Канал у Венеції», «Церква св. Марка в Венеції», «Гондоли на Великому каналі у Венеції», «П’яцетта» й багатьох інших. Як зазначає доктор мистецтвознавства Галина Стельмащук: «Художник володів досконало рисунком і так само досконало опановував форму, що гармонійно поєднувалось з колоритом».
1947 року Микола Азовський разом із донькою переїжджає до Аргентини, куди, шукаючи ліпшого життя, в той час перебиралося багато українських емігрантів. Тут, у Буенос-Айресі, в розквіті творчих сил, у жовтні того самого року, захворівши на запалення сліпої кишки, художник несподівано помирає.

Спадщина

Мистецька спадщина Миколи Азовського – станкові твори, графічні листи, серія ескізів до килимів – досі залишається маловивченою. Як зауважив мистецтвознавець Роман Яців: «Її естетична проблематика дає добре уявлення про складні трансформаційні процеси при зіставленні досвіду українського пізнього модернізму та західноєвропейських мистецьких течій середини ХХ століття».
1960 року, в Нью-Йорку – в залі Українського літературно-мистецького клубу – відбулася «Виставка творів померлих митців І-ї пол. 20 ст.», організована Об’єднанням мистців-українців в Америці. Серед інших українських художників, там експонувалися твори Миколи Азовського. Згодом, у 1977 році відбулися посмертні ювілейні персональні виставки мистця у Філадельфії, Нью-Йорку і Чикаго, де експонувалися твори з приватних колекцій родини художника, а також – із колекцій Святослава Гординського, Ярослава Падоха, Стефанії Савицької.
Про витіснення з історії української культури бойчукістів-емігрантів свідчить той факт, що у виданому за УРСР «Шевченківському словнику» (1978) про художника нема ані слова. Натомість пам’ять про них відновлюється, хоч і поволі, після 1991 року: в першому томі «Шевченківської Енциклопедії» (2012) про Миколу Азовського вміщено невелику статтю.

Література

Батіг М. Наші магістралі (1941 – 1944) // Карби. Додаток до журналу «Образотворче мистецтво». – Київ – 2002. – № 1. – С. 30.
Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 106 – 107.
Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки / Автори-упорядники О. Ріпко та Н. Присталенко. – Львів. – 1991.
Енциклопедія Українознавства. Т. 1. – Львів: НТШ. – 1993. – С. 32.
Кейван І. Українські мистці поза Батьківщиною. – Едмонтон – Монреаль. – 1996. – С. 150 – 151.
Книга творчости українських мистців поза Батьківщиною / Гол. ред. П. Мегик – Філадельфія: Нотатки з мистецтва. – 1981. – С. 16 – 21.
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги – Оранта. – 2010. – С. 108 – 109.
Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Автори вступних статей М. Шкандрій, Л. Ковальська, Н. Присталенко. – Київ: НХМУ. – 2010 – (2012). – С. 74.
Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів: Каменяр. – 1996. – С. 238.
Стельмащук Г. Українські мистці у світі. Матеріали до історії українського мистецтва ХХ століття. – Львів: Апріорі. – 2013. – С. 33 – 34.
Українські митці у світі. Матеріали до історії українського мистецтва ХХ століття / Автор-упорядник Галина Стельмащук. – Львів: Апріорі. – 2013. – С. 32 – 34.
Шевченківська енциклопедія: у 6 – ти томах. Том І. – Київ. – 2012. – С. 140.
Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України в світі. 1850 – 1950. – Львів. – 2002. – С. 15.
Яців Р., Кравченко Я., Козак Н., Голод І., Михайлюк О. Українське образотворче мистецтво: імена, життєписи, твори (ХІ – ХХІ ст.). – Харків: Факт. – 2012. – С. – 244 – 245.