Софія Сегно

Роки життя: 1890 м. Петербург (Росія) – ??. ??. 1980 м. Варшава (Польща)

Дитинство

Софія Сегно народилася 1890 р. в заможній аристократичній родині польського походження. Її батько – відомий петербурзький інженер, промисловець, «що обертався у сферах плутократії».

Початкову загальну освіту Софія отримала у домашніх вчителів та у приватній гімназії. Змалку захоплювалась живописом, що її родичі сприймали як чергову забаганку розпещеної панночки.

Першу художню освіту здобувала у 1906 р., у школі Товариства заохочення мистецтв, де брала уроки у модного петербурзького художника-імпресіоніста, – професора Яна Ціонглінського.

Юність

На уроках Ціонглінського шістнадцятирічна Софія познайомилася з іншими ученицями польського походження – Софією Налепінською та Софією Бодуен де Куртене. Невдовзі дівчата вирішили навчатися разом, але де-інде – в Європі. Попри певні фінансові труднощі двох інших Софій – Налепінської та Бодуен де Куртене – «дівчата вперлись і поїхали всі троє на студії». Вирушили до Мюнхена, де навчалися упродовж 1906 – 1908 рр.: спершу – у художньо-промисловій школі Вільгельма Дебшиця, згодом – у майстерні Шимона Голлоші.

Врешті, 1908 р. дівчата потрапляють в Париж. Як згадувала пізніше молодша сестра Софії Налепінської – Ганна Налепінська-Печарковська, це був доволі сміливий вчинок емансипованих панночок «в ту цнотливу епоху, сповнену забобонів».

 Спокуси  

Париж був магічним містом, сповненим спокус для прибульців зі Східної Європи. На правому березі Сени – на північ від Великих бульварів, розташована дільниця Монмартр (Гора Страждань), що принаджувала богемну літературно-мистецьку публіку. Саме тут наприкінці ХІХ ст. містилися численні помешкання і ательє (майстерні) митців імпресіоністичного середовища.

Біля підніжжя Гори Страждань місцеву та мадрівну творчу молодь вабили і зваблювали своїми кафе й кабаретами площа Пігаль, знамениті Мулен Руж і  Мулен де ля Галет.

А вже на початку ХХ ст. Монмартр втрачає популярність, порівняно з  дільницею Монпарнас (дешевшою для винайму помешкань і мистецьких ательє), що стрімко розбудовувалась на лівому березі Сени – поруч із Люксембурзьким садом, Сорбонною і студентським Латинським кварталом.

Отже, три Софії поселяються тут у мебльованих кімнатах третього поверху будинку № 9 по вулиці Кампань Прем’єр, де мешкала новоприбула богема – здебільшого художники і поети.

Богема

Дослідниця українсько-французського мистецького середовища початку ХХ ст. Віта Сусак вказує, що будинок номер 9 по вулиці Кампань Прем’єр на Монпарнасі дивує щільністю знаменитостей, які були його мешканцями.

Саме цю будівлю, в якій згодом сформується школа-майстерня Михайла Бойчука Renovation Bizantine «Відродження візантійського мистецтва», було споруджено за проєктом архітектора Таберлє з матеріалів, що залишилися після демонтажу павільйонів Всесвітньої виставки 1889 р.

Назовні будинок має типовий шестиповерховий фасад з мансардами, а всередині розмістилася триповерхова анфілада майстерень з великими скляними вікнами. Тут упродовж 1900 – 1910 рр. жили Джорджо Де Кіріко, Райнер Марія Рільке, Андре Дерен і Жорж Брак.

У 1902 р. тут оселився один із перших стипендіатів митрополита Андрея Шептицького – Модест Сосенко. 1907 року приїхав з Одеси Володимир Іздебський – організатор двох знаменитих міжнародних Салонів. Меморіальна дошка на будівлі нагадує про деякі з цих імен.

Навпроти – двері в двері – поселилися художники-українці: Михайло Бойчук, Лев Крамаренко і Андрій Таран (останні невдовзі перебралися в інше помешкання).

Неовізантизм      

Знайомство молодих художниць – трьох Софій – з Михайлом Бойчуком відбулося у приватній Академії Рансон, де вони упродовж 1908 – 1909 рр.  навчалися у майстерні набіта Поля Серуз’є. Там, на відміну від академічної «класики», вивчають мистецтво архаїки і бретонського «наїву». Істотну роль у зміцненні взаємин між цими творчими особистостями відіграв брат Софії Налепінської – Тадеуш, молодий поет, для якого Бойчук створив обкладинку першої збірки віршів під назвою «Хрест», виданої у Кракові 1910 р.

Протягом 1909-1910 рр., Софія Сегно, як і її подруги, навчалася в майстерні Михайла Бойчука. Вона брала активну участь у колективній акції – працювала над творами темперного малярства, що експонувалися на виставці Салону незалежних у 1910 р. під гаслом «Відродження візантійського мистецтва». У каталозі Салону незалежних, під номерами 4678 – 4682, значаться твори художниці: «Ідилія», «Голова жінки», «Пейзаж» і «Дівчинка».

Кількох неовізантистів – Бойчука, Касперовича і Сегно, які привернули увагу паризької богеми, запросили до «Міжнародного союзу мистців і письменників». А місцеві критики писали про їхні твори: «Вони не такі наївні, щоб повертатись до примітивів, …вони знаменито продовжують напрям давніх іконописців, одначе їхні твори – сучасні».

З ініціативи М.Бойчука, молода Софія Сегно вивчає пам’ятки українського іконопису й разом із Миколою Касперовичем «пречудовим контральтом»  співає в хорі Української Громади у Парижі.

Кохання

Як писала у спогадах молодша сестра Софії Налепінської – Ганна Налепінська-Печарковська: «Софія Сегно була найкрасивіша дівчина, яку я бачила в житті… мала в собі щось від прерафаелівської Мадонни, а очі були рисунка Джотто». Ясна річ, така красуня не могла пройти повз увагу двадцятивосьмирічного Михайла Бойчука, який зумів зачарувати дівчину.

Ганна Налепінська-Печарковська згадувала також, що молода польська аристократка Софія Сегно «була закохана в нього до непритомності, і він в неї теж, тільки він був геніальний – і …. мистецтво було для нього важливішим».

Згодом, у 1919 р. в Києві, Михайло Бойчук описував своє зачарування Софією: «…Яка в неї була шия! Тільки Джіотто малював такі. Лебедина…, а яка посадка тієї шиї, які очі… Джіотто, Чімабуе…».

Саме ці риси бачимо у «Жіночому портреті» Бойчука 1909 року.

Щоб уникнути світського скандалу, адже до Петербурга вже докотилися плітки, що панна Сегно живе «на віру» з якимсь богемним малярем (о, Боже!!! Польська шляхтянка і католичка з галицьким русином – хлопом і уніатом!!!), брат Софії – Генріх Сегно, «піонер льотництва» Росії та Польщі їде в Париж – викликати винуватця на дуель. Але Бойчук зі сміхом відкинув рукавичку: «Любов ще нікого не осоромила! Дурні шляхетські видумки…». Після з’ясування стосунків із  , Генріх Сегно забрав сестру в Петербург. «Так і закінчилась її кар’єра художниці», – підсумувала Налепінська-Печарковська.

Зрілість

У 1911 р. родина видала її заміж за багатого промисловця Тадеуша Ліпінського, який, переїхавши до Польщі, багато років працював директором банку у Варшаві. До творчої праці Софія Сегно-Ліпінська більше не поверталася. Оточена онуками і праонуками доживала віку у Варшаві, зрідка спілкуючись з позосталими у Польщі «бойчукістками».

Налепінська-Печарковська згадувала: «Я зустрілася з нею у Варшаві декілька років тому. Було їй біля 90. Я запитала: „Пані Зосю, Ви інколи малюєте?” – Вона помовчала і сказала: „Так, інколи, коли ніхто не бачить. Але тепер я вже інакше малюю, ніколи і ні з ким не розмовляю про минуле і майже зовсім викреслила його з пам’яті”».

Протягом десятиліть Софія Сегно зберігала спогади про «шалене кохання» часів паризької молодості та щиро-наївну творчість під керівництвом улюбленого Вчителя.

Уточнення

Мистецтвознавиця Олена Ріпко (1936 – 2023) у книзі «У пошуках страченого минулого» подає дату смерті Софії Сегно «після 1971 року» (с. 273). Однак у листі від 14.01.1989 р. до київського мистецтвознавця Дмитра Горбачова сестра Софії Налепінської-Бойчук, Ганна Налепінська-Печарковська писала: «Я зустрілася з нею (Софією Сегно-Ліпінською) у Варшаві декілька років тому. Було їй біля 90».

Отже, імовірнішою може бути версія про смерть художниці на початку 1980-х років.

Література

1.  Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 24.
2.  Білокінь С. З-під неправди повертається до нас видатний український  художник Михайло Бойчук // Україна. – Київ. – 1988. № 39. – С.11 – 12
3.  Горбачов Д. Листи-спогади Ганни Печарковської про Бойчука і бойчукістів // Київська старовина. – Київ – 1999. – № 6. –  С.133 –150.
4.  Кравченко Я. Біля джерел європейського авангарду: українська група „Renovation Bizantine” в Парижі // Образотворче мистецтво. – Київ – 2005. – № 1. – С.59 – 61.
5.  Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ. Майстерня Книги – Оранта. – 2010. – С. 228 – 229.
6.  Ріпко О. У пошуках страченого минулого. – Львів. – 1996.  – С. 52 – 54, 273. Barnicka – Gorska H., Szczepinska – Tromer J. W poszukiwaniu swiatla, ksztaltu i barw. Artysci polscy wystawiajacy na Salonach paryskich w latach 1884 – 1960. – Warszawa: Neriton. – 2005. – S. 48, 350.
7.  Luba I. W stronie ikony – mistycyzm czy stylizacja? „Bizantyzm” w malarstwie polskim lat 1910 – 1940 // Biuletyn Historii Sztyki. – Warszawa. – 2000. – № 3-4. – S.545-571.
8.  Nalepinska-Pieczarkowska H. Tadeusz Nalepinski na tle rodziny. Wspomnienie // Twórczosc. –  Warszawa. –  1988. – № 11. – S.76-90.