Данилишин Степан Іванович

Роки життя: 05.01.1910,  с. Юхимівці на Поділлі – 16.12.1973,  м. Тернопіль.

Дитинство

Життєвий шлях майбутнього тернопільського театрального художника  Степана Данилишина розпочався в селянській родині – в селі Юхимівці на Поділлі, вперше згаданому в історичних документах у 1565 році. Запис про народження Степана Данилишина зберігся у церковній книзі місцевої Свято-Троїцької церкви. Після народження сина, батько Іван виїжджає «на заробітки» до Америки.

На дитячі роки майбутнього мистця припали бурхливі історичні події: Перша світова війна, формування української державності (у листопаді 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради село Юхимівці увійшло до складу Української Народної Республіки) і її поразка внаслідок більшовицького наступу 1920 року.

Освіта

Спершу малий Степан навчався у церковно-парафіяльній школі, а згодом вступив до старших класів радянської семирічки, яку закінчив 1924 року. Водночас він займався самоосвітою, багато читав, захопившись літературою і мистецтвом. Любов до малювання привела шістнадцятилітнього хлопця в Одеське промислово-художнє професійне училище, куди він вступив 1926, а закінчив 1929 року. Того самого року, за рекомендацією свого вчителя Михайла Гершенфельда, Степан Данилишин вступив на малярський факультет Київського художнього інституту. Відтак, «здійснилася мрія Степана і його батька Івана».

В архіві доньки художника Валентини Данилишин збереглося фото Степана Данилишина серед студентів першого курсу та викладачів малярського факультету Київського художнього інституту – Михайла Беренштейна і Миколи Рокицького. Завдяки дослідженням проректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Остапа Ковальчука вдалося встановити, що це фото зроблене у 250-й аудиторії – на тлі фрагменту фрески студента Охріма Кравченка (1928), що вціліла до наших днів.

Упродовж перших двох років Степан Данилишин вивчав ази рисунка у Михайла Бернштейна й основи живопису у Павла Голуб’ятникова. Тоді проявився його значний інтерес та певні здібності до монументального мистецтва, тож студент Данилишин перейшов у групу професора Михайла Бойчука, де асистентами-викладачами були Микола Рокицький та Іван Липківський. З третього курсу починалося опанування техніки темперної стінної поліхромії, яку викладав Лев Крамаренко, і техніки мозаїчних композицій, якої навчав Андрій Таран. Проте індивідуальних майстерень на той час в інституті вже не було. Лише на останніх курсах на малярському факультеті відбувався розподіл за спеціалізаціями: станкове малярство викладав професор Федір Кричевський, а монументальне – професор Михайло Бойчук.

Твори

Ще бувши студентом, Данилишин провадив активну мистецьку діяльність, його твори експонувалися на художніх виставках, а дипломна робота увійшла як репродукція у книгу Євгена Холостенка «Монументальне малярство Радянської України» (1932).

У статті «Про фресковий живопис у Київському художньому інституті» (2009), описуючи дипломні роботи студентів КХІ, Остап Ковальчук зауважив: «… 1932 року студентами-дипломниками було виконано ряд фрескових розписів у приміщенні інституту. В книзі Є. Холостенка подано твори випускників С. Данилишина, С. Крутіщенка та І. Міщенка на революційну тематику. Крутіщенко  зобразив крокуючих шеренгою робітників, а Данилишин і Міщенко – ходу озброєних революційних загонів. Розписи, виконані С. Данилишиним та І. Міщенком, мали дугоподібне завершення. Це наштовхує на думку, що вони могли бути розміщеними в стінних нішах, завершення котрих за пропорціями та конфігурацією подібні до форматів розписів. За формальними ознаками вирішення фресок, звичайно ж, було пов’язане з ідеологією агітаційно-масового мистецтва пролеткульту та практичним досвідом колективних робіт студентів в агітбригадах. Проте ці фрескові твори, у яких тематично дотримувалася лінія транспарант них композицій, мали набагато більше від традицій школи М. Бойчука, ніж від агітаційних панно… Можливо, студенти, клотрі, працюючи в агітбригадах, нашвидкуруч перемальовували велику кількість плакатів-панно, при зверненні до фрески відчули потребу більш серйозного ставлення до виконаних творів… Підкреслюючи винятковість володіння технікою фрески, він [Холостенко] ставить дані роботи в один ряд з розписами, виконаними під керівництвом  М. Бойчука…».

Контекст

Обмежувальні вимоги соцреалізму і санкціонована партійним керівництвом тенденція на просування виробничого пролетарського мистецтва ускладнили життя і працю багатьох викладачів, зробивши їх вразливішими перед політичним тиском. 1930 року з посади ректора КХІ усунуто (а 1933-го року репресовано) Івана Врону. Михайло Бойчук на один рік переїжджає до Ленінградського інституту пролетарського мистецтва – на посаду завідувача кафедри композиції за сумісництвом. Один за одним зникають талановиті студенти, будь-яке критичне зауваження набирає сили політичного звинувачення, а сам навчальний заклад у 1930 році перейменовано на Інститут пролетарської мистецької культури.

Тож 1932 року Степан Данилишин завершив навчання в реорганізованому й перейменованому інституті, куди його запросили на посаду викладача-асистента архітектурного факультету. Втім уже через два роки, спостерігаючи цькування і репресії викладачів, звинувачених у формалізмі, Степан полишає інститут і виїжджає з України.

Реаліст

Намагаючись уникнути переслідувань та завуалювати минулі мистецькі переконання, 1934 року Степан Данилишин вступає на живописний факультет Ленінградського інституту ім. Іллі Рєпіна при Всеросійській академії мистецтв. Там його учителями стали професори-академіки В. Яковлєв, Н. Еберлінг, П. Івановський, А. Мєшков. А дипломна робота Степана Данилишина 1940 року під назвою «Мітинг потьомкінців біля тіла матроса Вакуленчука» свідчить про цілковитий відхід від мистецьких принципів бойчукізму та опанування засад соцреалізму. Після завершення інституту Данилишина направили у найзахідніший регіон Білоруської республіки – директором Будинку художника і курсів підвищення кваліфікації художників у місті Брест. А коли розпочалася німецько-радянська війна, він пішки повернувся на Поділля – у рідне село Юхимівці.

Війна

19 жовтня 1941 року в сусідньому Проскурові (нині Хмельницький) почав працювати Український музично-драматичний театр ім. Миколи Садовського, головним художником-постановником якого було запрошено Степана Данилишина. За словами доньки художника Валентини Данилишиної, так «розпочався його театральний період творчого життя, котрий тривав аж до кінця життя батька».

Саме там, у Проскурові, в художника «з його академічною художньою освітою», протягом 1941 – 1944 років був перший період творчої  самореалізації в театрі. З великою любов’ю він брався до оформлення вистав української класики: «Суєта», «Пошились у дурні», «Запорожець за Дунаєм», «Сорочинський ярмарок», «Наймичка», «Ой. Не ходи Грицю».

Після вигнання нацистів у травні 1944 року, Степан Данилишин усвідомлював, «що його робота в театрі під час німецької окупації зробила його “грішником” перед радянською державою». Тож аби уникнути сталінських репресій, він вступив «до лав радянської армії», де прослужив до кінця 1945 року.

Повоєння

Після війни мистець влаштовується на посаду головного художника у Коломийському музично-драматичному театрі. Тут упродовж 1946 – 1952 років тривав другий період творчої самореалізації художника в театрі. У Коломиї Степан Данилишин створив декорації до майже 30 спектаклів українських та європейських драматургів. Як писала мистецтвознавець Віра Стецько: «творчому почерку мистця завжди були притаманні прагнення до реалістичного, емоційного вирішення зорового образу спектаклю, художник завжди прагнув до плідної співпраці режисера та художника».

Проте «визнання як театрального мистця» Степан Данилиниш здобув лише під час третього періоду – протягом 1953 – 1973 років. Від осені 1953 року Данилиниш працює у Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка.

За двадцять років творчої діяльності художник оформив понад 155 вистав. Йому були притаманні глибокі знання українських традицій, він орієнтувався  на кращі зразки європейської сценографії, що допомогло створити і зберігати упродовж багатьох років оригінальні мистецькі риси тернопільської сценографії.

Водночас Степан Данилишин не полишав станкового живопису – малював портрети, пейзажі, натюрморти, які з успіхом презентував на персональних виставках у Тернополі (1961) та у Львові (1962).

А 16 грудня 1973 року, через 5 днів після прем’єри вистави «Голубі олені», відійшов у вічність, «в останню свою ніч, працюючи над макетом  до нової вистави»…

Пам’ять

У «Словнику художників України», виданого 1973 року, про навчання Степана Данилишина у КХІ не мовлено ані слова. Та навіть вдома художник не згадував про роки свого навчання у майстерні Бойчука. Лише через 40 років тернопільська мистецтвознавиця Віра Стецько, орієнтуючись на слова художника Дмитра Стецька, що в ескізах театральних костюмів Степана Данилишина помітними є риси живописця-монументаліста, віднайшла в домашньому архіві родини художника інформацію про пізній період школи Михайла Бойчука, в якого навчався Данилишин.

Як згадувала донька художника Валентина Данилишина: «Переглядаючи сімейні архіви в нашому домі, мистецтвознавця Віра Стецько виявила не тільки [… ] світлини часів навчання Степана Данилишина у художньому інституті, а й замасковані під наклеєними зверху пожовклими публікаціями з радянських газет 1950-х років кілька робіт батька, що різнились від подальших робіт С.Данилишина монументальною за характером і манерою мистецького мислення формою трактування малюнка. Віднайшли ми в архівах тих років ескіз якогось, як на те виглядає, монументального панно…».

На звороті вцілілого малюнка зберігся авторський запис: «Теж набросок. Жінка сидить і дивиться вниз, хоч очей і немає, але вражіння таке, що ніби вона дивиться вниз».

Донька художника також згадувала розповіді односельців про Степана Данилишина, які тішилися, що «після приїзду з Києва тато розписав стіну в сільському клубі  в Юхимівцях….».

У Тернополі, на стіні будинку, де розташована меморіальна квартира-музей Степана Данилишина, 2013 року було відкрито меморіальну дошку авторства скульптора Д. Малярчука.

Література

Холостенко Є. Монументальне малярство Радянської України. – Київ – 1932. – С. 17.

Словник художників України. – Київ: УРЕ. –  1973. – С. 71.

Ковальчук О. Про фресковий живопис у Київському художньому інституті // Українська Академія Мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. Випуск 16. – Київ. – 2009. – С. 173 – 185.

Стецько В. Степан Данилишин: між реальністю та простором сцени // Образотворче мистецтво. – Київ – 2011.  –  № 3 – 4. – С. 96 – 99.

Данилишина В.  Степан Данилишин. Художник театру. Посмертна сповідь. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 2018. – 167 с.

Данилишина В. Степан Данилишин. Художник театру: Ескізи декорацій та костюмів. Живопис. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. – 2018. – 256 с. Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час. Видання друге, доповнене. – Київ. Майстер книг. – 2019. – 383 с.