Музика (Стефанович) Ярослава Львівна

Роки життя: 10.01.1894 – 23.11.1973

Дитинство

Ярослава Музика народилася 10 січня 1894 р. у мальовничому й давньому містечку Залізці на Тернопільщині, заснованому наприкінці XV століття, що у 1520 р. отримало магдебурзьке право. Наприкінці XIX ст. Залізці перебували у складі Австро-Угорської імперії.

Матері Ярослави, Теодорі із Савчинських, було тоді майже 31 рік, а батькові, Леву Стефановичу, судді залозецького повітового суду – 49.

Дівчинка виростала без дитячого товариства, бо старші діти, Іван та Ганнуся, вже вчилися поза домом, проте, як згадувала художниця пізніше: «…мистецькі справи цікавили мене ще змалку».

Освіта

У 1902 р. родина переїхала до Львова, а 1909 р. оселилась у помешканні по вул. Чарнецького (нині вул. Винниченка, 26) – у будівлі Наукового Товариства ім. Шевченка. Тут дівчина відвідує майстерню Івана Труша, розташовану «поверхом вище», знайомиться з друзями брата – адептом мистецтва Миколою Федюком, студентом-мікробіологом Максимом Музикою і літератором Мільком Кордасевичем – молодими представниками львівської богеми, які здебільшого жили «з повітря і позичок».

Ярослава Стефанович також навчалася у приватній малярській студії Станіслава Батовського.

1910 р. Ярослава познайомилась із Михайлом Бойчуком, який щойно повернувся  Парижа, а НТШ надало йому звільнену Трушем майстерню. Значущість цієї зустрічі у житті юної мисткині описала мистецтвознавиця Олена Ріпко: «Ярославі виповнилось 16 років. Вона вражена, глибоко схвильована відвідинами майстерні митця-фанатика, який чотири роки мешкає поруч. Він… гаряче пояснює свою мету – створення таких високих, шляхетних мистецьких форм, які були б одвіку зрозумілі… народові й служили б його духовному відродженню. Тепер вона “заражається” не на жарт. Рішення вчитись мистецтву стало свідомим».

Окрім того, Ярослава навчалася у приватній Вільній академії красних мистецтв, заснованій  Леонардом Підгорецьким, брала уроки рисунку й живопису у Владислава Вітвіцького, знаного львівського «митця-філософа». «По смерті батька, я не мала змоги ходити в університет» –  згадувала цей період художниця. Вона починає займатися самоосвітою, в основу якої лягли нотатки розмов з Михайлом Бойчуком, перетворивши її кімнату в мистецько-алхімічну майстерню.

Учениця

Методику навчання і мистецькі настанови улюбленого Вчителя, а також захоплення людськими якостями Михайла Бойчука, художниця пронесла крізь усе життя. Як дорогі реліквії, зберігала до смерті фотографії, листи, деякі роботи Вчителя, який не зміг повернутися до Львова з реставраційних робіт над іконостасом церкви у Лемешах на Чернігівщині,адже був інтернований 1914 р. російською владою в Арзамас.

Про взаємини із Бойчуком, про подальші перипетії життя мистецтвознавиця Віта Сусак писала: «Вона часто відвідувала його житло у піддашші будинку, і, можливо, Бойчук доручав їй доглядати за квартирою, коли виїжджав зі Львова. Після Першої світової війни, коли він розпочав свою професорську діяльність в Українській Академії Мистецтв у Києві, стало зрозумілим, що М. Бойчук вже не повернеться до Львова, Ярослава зібрала те, що залишилось в майстерні і ретельно зберігала…».

Зрілість

1924 р. Ярослава одружується із Максимом Музикою, тоді проректором Таємного Університету у Львові. Художниця почала працювати у відділі реставрації Національного музею, де познайомилася з реставратором і хранителем українського іконопису Володимирем Пещанським, який став другим «найавторитетнішим учителем» Ярослави Музики.

За рекомендацією Іларіона Свєнціцького, 1928 р. вона вирушила на стажування за кордон – до Ігоря Грабаря в Центральні науково-реставраційні майстерні в Москві, де відвідала собори з давніми фресками та музейні збірки ікон у Новгороді й Пскові. Бувши в Києві зустрілася з давнім другом-учителем Бойчуком. Про кількамісячне перебування у Києві залишилось небагато свідчень – лиш рядок у «Автобіографічній довідці» та принагідна згадка Василя Седляра про «пані Славу» у листі до Оксани Павленко. Повернувшись до Львова, художниця передала до Національного музею колекцію ікон, що належали Бойчуку, а пізніше занесла туди ж його «Пакет рисунків»…

Частина з цих робіт була вилучена до спецфонду і знищена 1952 року.

Твори

Захоплення іконописом не послабило малярських зацікавлень Музики і 1935 р. вона їде навчатися в Париж, де обирає приватну Академію Андре Льота. «Про Париж говорять і пишуть багато, – розповідала пізніше художниця у статті “Паризькі зорові враження”, опублікованій в часописі “Назустріч”, – усе у ньому цікаве: люди, мистецтво, розкіш і нужда. І все це невичерпна тема».  Додому вона повертається, сповнена актуальних мистецьких та організаційних ідей, що знайшли втілення у першій колективній виставці, експонованій у Міському промисловому музеї 1935 р. Там її твори поруч із лідером формалізму Анджеєм Пронашком, письменником та графіком-неокласиком Бруно Шульцем, представником «єврейського експресіонізму» Фридериком Клейнманом. Експериментальні твори художниці «Рибки», «Мушлі», «Раки», «Кукурудза» стали сенсацією мистецького життя Львова.

Інтерес до давньої української ікони, товариські бесіди з Миколою Федюком та Михайлом Осінчуком, що сповідували ідеї неовізантизму, конкретизовані й актуалізовані Михайлом Бойчуком, визначили специфіку пластичного мислення Музики 1930-х років. Бездоганно володіючи технікою іконопису, вивчивши концептуальні засади стилетворення у пізньовізантійських та давньоукраїнських мозаїках та фресках, Ярослава Музика створила власну мистецьку манеру, яку успішно застосовувала у малярстві, графіці та емальєрстві. У творах художниці «Портрет чоловіка у виді  ікони», «Старий з бородою», «Гуцул з люлькою», «Коні», «Адам і Єва», екслібрис Антоніни Іванової оприявлене узгодження концептуальних засад неовізантизму Михайла Бойчука з елементами авангардних напрямів першої третини ХХ ст.: експресіонізму, футуризму, арт-деко та сецесіону.

Спілки

У ці роки, поряд з мистецькою працею, Музика розгортає активну організаційно-творчу діяльність. Художниця зближується з великим ентузіастом на ниві мистецтва – Павлом Ковжуном, підтримуючи його зусилля з консолідації українських мистців, розпорошених по всьому європейському континенту. Результатом була співучасть у створенні потужної творчої організації – АНУМ (Асоціації Незалежних Українських Мистців), головою якої від 1931 року судилося стати Ярославі Музиці. З її безпосередньою участю розгорталася виставкова і видавнича робота, відбувалися дискусії щодо перспектив українського мистецтва та його місця в європейському культурному просторі.  У 1935-1936 рр. Музика та Ковжун публікують низку статей і нарисів про художників-бойчукістів, зокрема – про Софію Налепінську, Антоніну Іванову, Оксану Сахновську, цькування яких  у підрадянській Україні вже набрало загрозливих обертів.

Доля

Однак всі зусилля національної мистецької еліти стали марними з приходом «золотого вересня» 1939 року, перипетіями Другої світової війни та поверненням радянського тоталітарного режиму. Ярослава Музика не скористалася можливістю полишити рідну землю, за що була покарана репресіями, арештом і засланням до Сибіру.

Вона, член Спілки художників радянської України, була підступно заарештована влітку 1948 р., у Будинку творчості в Гурзуфі й засуджена 18 липня 1949 р. за «приналежність до ОУН» та «співпрацю з нацистами»  до 25 років виправно-трудових таборів.

Відчуваючи небезпеку для заарештованої дружини, її чоловік Максим Музика сховав твори Бойчука та його послідовників, що зберігалися вдома, замурувавши роботи між дверима їхньої квартири і суміжного помешкання сестри. Повернувшись, художниця продовжувала переховувати спадщину Бойчука, прекрасно розуміючи ступінь ризику.

П’ятдесятирічна Музика відбула шість років «до славнозвісної амністії безвинних» і була «достроково звільнена» 6 червня 1955 р. Відтоді збереглася серія «життєвих замальовок»: малюнків та акварелей «Сибірські нотатки», серед яких варто відзначити низку психологічних портретів жінок-арештанток.

Після повернення з Тайшету, художниця поступово повертається до творчої праці. 1957 року її поновлюють у членах Спілки, один за одним постають олійні полотна, графічні аркуші та монотипії: портрети Максима Музики, Віри Свєнціцької, Леопольда Левицького, Миколи Федюка, Лесі Українки («Ломикамінь»), цикли «Сибірські нотатки», «Люди-типи», «Козак-Мамай» та інші.

Упродовж 1960-х у помешканні-майстерні Ярослави Музики часто збиралися друзі-однодумці – художники Микола Федюк, Охрім Кравченко, Григорій  Смольський, Олекса Шатківський, історик Іван Крип’якевич, мистецтвознавці Віра Свєнціцька, Йосип Гронський, літературознавець Степан Щурат.

Художниця часто бувала в Києві, де зустрічалася з Миколою Глущенком, Сергієм Колосом, Іваном Вроною, Олексієм Таранушенком, Борисом Лобановським. Їздила до Москви, щоб поспілкуватися з Анною Бегічевою (давньою приятелькою Володимира Татліна) та незламними художницями-бойчукістками Антоніною Івановою і Оксаною Павленко. Мисткиня створила велику серію живописних полотен, ліногравюр і дереворитів, емалевих мініатюр та малювань на склі, з-поміж яких вирізняються емалі циклу «Катерина» та мозаїчні композиції «Княгиня Ольга» і «Малий герой» (1968).

Ім’я Ярослави Музики стало справжнім символом нескореності й свободи у мистецтві для львівської творчої молоді, зокрема – Ігоря Калинця,  Ігоря Боднара, Стефанії Шабатури, Іван Остафійчука та інших.

Із середини 1960-х років з нею почала спілкуватись мистецтвознавиця Олена Ріпко, яка вплинула на рішення заповісти твори і колекцію Львівській національній галереї мистецтв. Як писав свого часу директор галереї, Герой України, мистецтвознавець Борис Возницький: «Ярослава Музика потурбувалась, щоб спадщина її не зникла… Описувала збірку Олена Ріпко, ставила номери… Я. Музика врятувала твори М. Федюка, М. Бойчука, М. Рудницького, В. Седляра, І. Падалки, А. Іванової…»

Виставки

З великим успіхом пройшли  персональні виставки-ретроспекції художниці у Львівській галереї мистецтв у 1968 р. та в Музеї українського мистецтва у  Києві в 1970 р. А останній творчий здобуток мисткині – лінографічний цикл «Символи Сковороди» (1969-1971), в якому оспівується чарівний образ Яблуні, «подарований» свого часу філософом Михайлові Бойчуку й переданий пізніше учням-бойчукістам, став «лебединою піснею» Ярослави Музики та її духовним посланням наступним поколінням українських мистців – був використаний поетом-шістдесятником Ігорем Калинцем для ілюстрації збірки поезій «Спогади про світ» 1971 року.

Пам’ять

Померла Ярослава Музика 23 листопада 1973 року у Львові, похована на  Личаківському кладовищі. А реабілітовано її було лишень 1994 року – до 100-ліття від дня народження. Того самого року, на вул. Винниченка, 26 встановлено меморіальну таблицю із горельєфним зображенням художниці.

«Доля мисткині – яскравий приклад того, як не вміють (а чи не хочуть вміти!) у нас берегти і таланти і пам’ять про тих, чия творчість – істинно національна  за змістом і духом, сучасна за формою і невтомна в пошуках нового, – писала на сторінках журналу “Образотворче мистецтво” мистецтвознавець Віра Стецько 1995 року. – Як скоро забули її ті хто жив поряд, бував у неї вдома! Кому, як не їм, що знали близько пані Ярославу, “сам Бог велів” уберегти цю невисоку тендітну, з ушкодженою на лісоповалі ногою, тендітну жінку від забуття. Чого вони боялися? Бути причетними до людини з тавром “злочинниці-націоналістки”, яку було засуджено за любов до рідної землі, до свого народу, за поки свого “Я” в мистецтві? І як тепер, один перед одним, шукають себе в її біографії, прагнуть хоч одним рядком прилучитися до цієї гордої і величної жінки»!

Література

Арофікін В., Посацька Д. Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. Київ-Львів. – 1996. – 102 с.

Білокінь С. Табірний зошит Ярослави Музики // Студії мистецтвознавчі. – 2011. – Ч. 4. – С. 144 – 150.

Возницька-Разінкова Л. Собор Бориса Возницького. Спогади. Роздуми. – Дрогобич: Коло. – 2019. – С. 207.

Кравченко Я. Символи Григорія Сковороди та Михайла Бойчука у творчій долі Ярослави Музики // Образотворче мистецтво. – 2008. – № 4. – С. 43 – 45.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Оранта. – 2010. – С. 192 – 197.

Ріпко О. Життя без початку і кінця // Наука і культура. Україна. – Київ. – 1987. – Вип. 21. – С. 422 – 431.

Ріпко О. У пошуках страченого минулого. Заповіт Ярослави Музики. – Львів: Каменяр. – 1996. – С. 141 – 216.

Стецько В. Доля Ярослави Музики // Образотворче мистецтво. – 1995. – Ч. 1. – С. 6 – 7.

Сусак В. Збережено Музикою. Михайло Бойчук. Альбом-каталог збережених творів / Кер. проекту Т. Лозинський. – Львів-Київ: Майстер Книг. – 2010. – С. 22.

Шимчук С. Призначення – природнє як небо: Ярослава Музика. Життя і творчість. – Львів. – 2016. – 240 с.