Піскорська Єлизавета Володимирівна

Роки життя: 06.10.1903, м. Ніжин на Чернігівщині – 04.11.1978, м.Київ.

Сестра українського мистця-символіста Костянтина Піскорського.

Учениця

Майбутня художниця Єлизавета Піскорська народилася в повітовому містечку Ніжині на Чернігівщині, в родині професора всесвітньої історії Володимира Піскорського, який викладав у Київському університеті Св. Володмира, в Казанському університеті, а також був членом-кореспондентом Академії наук та мистецтв у Барселоні.Закінчивши київську жіночу «гімназію Дучинської», Ліза Піскорська працювала вчителькою малювання у передмісті Києва. Водночас, протягом 1916-1917 років вана була вільною слухачкою філософічного факультету Київського університету Св. Володимира. На лекціях-диспутах видатного українського ученого і перекладача Миколи Зерова вона спілкувалася з молодими літераторами Гео Шкурупієм, Григорієм Косинкою, Павлом Тичиною. Ліза писала вірші, малювала орнаментальні композиції, а також коротко відвідувала заняття у Федора Кричевського та Вадима Меллера в УАМ.

Студентка

На початку 1920 року, за порадою старшого брата, художника Костянтина Піскорського і рекомендацією шкільного інспектора й художника Василя Чалієнка, Єлизавета Піскорська вступила на робітничі підготовчі курси при Академії мистецтва, розташовані в невеликому дерев’яному будиночку № 2 на Бульварно-Кудрявській вулиці.

Пізніше художниця згадувала: «Там я познайомилася з С. Г. Колосом, який викладав на цих курсах. Саме тоді я вперше зіткнулась з “бойчукізмом”, в дусі якого викладав С.Колос». Якраз Сергій Колос рекомендував Лізу Піскорську і Оленку Сахновську до вступу в Українську Академію Мистецтва – в майстерню монументального малярства професора Михайла Бойчука. Поетичну натуру юної Лізи Піскорської вразив вечір-прийняття молодих учнів у лави студентів-бойчукістів, яке організував їхній учитель – Сергій Колос.

Здобуваючи освіту в майстерні монументального малярства, Єлизавета Піскорська, як і інші студенти, пробувала свої сили у виконанні творчих робіт. До нашого часу збереглися її рисунки: «Кінь на пасовиську» (1922), «Сільський пейзаж», «Сидяча жінка» (1922-1923), в яких виразно прочитуються композиційно-мистецькі настанови професора Михайла Бойчука.

Восени 1923 року, через тиск життєвих обставин, студентка змушена була перейти в майстерню Василя Кричевського – в Інституті пластичних мистецтв, себто реорганізованій УАМ. З цього періоду зберегелася її робота «Портрет І. Тригуба» (1924-1925).

Проте невдові, як згадувала доньки художниці Олена Новікова, «за дворянське походження була звільнена з інституту… Під час репресій мусила лізти в інститут через вікно і слухати лекції».

Втім, 1927 року Піскорська стала членом АРМУ і змогла повернутися до навчання. На поліграфічному факультеті КХІ, вона опанувала техніку деревориту у професора Софії Налепінської-Бойчук і почала займатися книжковою графікою. Темою дипломної роботи стало оформлення книги Олександра Стешенка «Чай». Зрештою, 16 травня 1930 року Єлизавета Піскорська отримала диплом з кваліфікацією «художник – інженер – поліграфіст».

Учителька

Донька художниці згадувала: «Переслідування Вчителя – М.Бойчука, особистість якого справила на неї сильне враження, “за формалізм”, травмувало дівчину. В її щоденнику знаходимо запис: “Застрелен каждый миг. На лицах людей ужас…”».

Тяжко переживаючи цькування і репресії бойчукістів, Єлизавета Піскорська в розпачі знищила майже всі свої живописні роботи й графічні аркуші. Вона також прийняла принципове рішення: коли малювати так як навчав улюблений Вчитель немає можливості, вона не зраджуватиме принципів його Школи й повністю відмовляється від творчої роботи. Натомість Єлизавета Піскорська обрала шлях художника-педагога, працюючи у київських школах.

1934 року, після перенесення столиці радянської України з Харкова до Києва, один із посіпак Сталіна Павло Постишев заявив, що слід негайно зруйнувати увесь «історичний мотлох, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму». Тоді було зруйновано видатну пам’ятку києворуської держави Михайлівський Золотоверхий собор, а також Військовий Микільський собор – шедевр українського бароко, зведений з ініціативи і коштом гетьмана Івана Мазепи.

1936 року, на місці знищеного Микільського собору, відкрили Палац піонерів та школярів, у якому довелося учителювати Єлизаветі Піскорській. Вона очолила студію образотворчого мистецтва і працювала там до пенсійного віку. Можемо лише уявити, що могла відчувати талановита мисткиня, споглядаючи утиски української культури, усвідомлюючи втрати і тримаючи в серці ліричні спомини про роки навчання в майстерні Михайла Бойчука. Ці спогади, як найсвітліше й найдорожче, що залишалося прихованим упродовж десятиліть, були опубліковані вже після відновлення української державності.

Література

Білокінь С. Бойчук та його школа. – Київ: Мистецтво. – 2017. – С. 201.

Життя в мистецтві. Художниця В.І. Бура-Мацапура / Упорядник Мацапура Т.М. – Київ: Пульсари. – 2014. – С. 143.

Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – Київ: Майстерня Книги: Оранта. – 2010. – С. 204 – 207.

Михайло Бойчук та його школа монументального мистецтва / Автори вступних статей М. Шкандрій, Л. Ковальська, Н. Присталенко. – Київ: НХМУ. – 2010 – (2012). – С. 210 – 211.

Піскорська Є. Навчаючись, я пережила кілька реорганізацій вузу / Українська Академія Мистецтва. Дослідницькі та науково-методичні праці. Випуск 1. – Київ – 1994. – С. 107 – 109.

Піскорська Є. Спомини про навчання // Архіви України. – Київ. – 2003. – № 4 – 6. – С. 99 – 113.

Рубан В. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ – начала ХХ века. – Киев – 1990. – С. 153 – 205.

Prystalenko N. Jelyzaveta Piskorska: A Rediscovered “Boichukist” // CIUS. Journal of Ukrainian Studies. Vol 25. Issue 1–2. pp. 174 – 190.